Читать «Дисертація лейтенанта Шпильового» онлайн - страница 29

— Ну… — промовив я, але враз дістав удар ногою в живіт і відлетів до низького паркана. Паркан затріщав. У мене в очах закрутилися сині, жовті, червоні кола.

Федько насувався. Я все ж схопився і спромігся на різкий удар, похитнувся і впав. Той теж упав. Ми зчепились і покотилися по землі. За якусь мить пролунав владний окрик:

— Встати!

Чотири гострих промені від кишенькових ліхтарів освітили мене і Федька. Федір підвівся і кинувся навтікача, але вчасно підставлена нога звалила його на землю.

— Прудкий, — почув я знайомий голос.

Де я чув цей голос? А-а, це ж Костін, заступник Танюшина!

— Товариш Костін?

— Я, — усміхнувся капітан.

— Слухайте, це той хлопець, що тоді коло ларка…

— Ви його знаєте? — спитав Костін дівчину.

— Косий Федько. Проходу мені не дає, окаянний! Все одно не вийду за нього заміж!

Костін наказав одному з оперативних працівників обшукати затриманого.

— Зброї нема, — осміхнувся Косий.

— В машину! — наказав Костін.

Федько раптом зіщулився.

— Я ж із ним пожартував…

— Гайда!

Я підійшов до Мури.

— Не щастить мені, — сказала вона журно, — завжди якісь неприємності.

Мені нічим було її втішити.

— До побачення, — сказав я, потупцювавши на місці, і попрямував до «Волги».

Машина помчала безлюдними вулицями. Було вже пізио. Я спитав Костіна:

— А як ви опинились на цій вулиці?

— Випадково, — промовив Костін і засміявся.

Так, нагляд у Танюшина було налагоджено чудово. Мене охороняли. Інакше як би вони миттю опинилися на місці, де я зустрівся з Федьком?

І ось ми знову в кабінеті Танюшина. Полковник уважно оглянув Федька і спитав суворо:

— Прізвище, ім’я?

— Білобрагін Федір, — скоромовкою випалив Косий, — тридцять шостого року. Безпартійний. Слюсар.

Танюшин посміхнувся:

— Бач, який досвідчений. Сидів?

— Не доводилось. Один привід був.

— За що?

— Та так. Одному по шиї з’їздив.

Танюшин докірливо промовив:

— Ну, а чого до лейтенанта причепився?

Федько насупився:

— Нехай до Мурки не липне.

— Чого ти думаєш, що він липне?

— Мені один сказав.

Танюшин багатозначно подивився на Костіна і, вставши з-за столу, підійшов ближче до Білобрагіна.

— Це хто ж?

Федько мотнув головою:

— Особисто його не знаю. Ще того разу коло ларка він підійшов до мене і сказав: «Онде, — каже, — моряк твою Мурку охмуряє». Ну, я розізлився і…

Танюшин знову сів до столу:

— Розкажи, який він, той чоловік.

Федько спідлоба глянув на мене і почав:

— Такий непоказний, тобто низенький. Мені отак буде, — Федько провів рукою по грудях. — Ніс у нього гострий. Волосся чорне, наче кучерявиться. Схоже, що не росіянин, а з Кавказу. Але російською мовою розмовляє чисто.

— Ти що ж, завжди коло ларка чергуєш? — поцікавився Танюшин.

— А якщо до неї всі липнуть?

Танюшин поклав руку на стіл і сказав, ніби підводячи підсумок:

— Ну, ось що, Білобрагін. Сьогодні ми тебе відпускаємо. Але запам’ятай: більше хуліганити не будеш. Не дозволимо. А якщо того чоловіка невисокого зустрінеш, дзвони мені. Телефон 20–28. Запам’ятав?

— Запам’ятав! — буркнув Федько.

Він церемонно попрощався З усіма і вийшов з кабінету.