Читать «Грот афаліни» онлайн - страница 243

Амара, як тільки Судзір проминув його, встав і зайшов ззаду від моря. Десь із-за намету і з-за бочок, з-за двигуна швидко вибігло кілька поліцейських, беручи Судзіра у напівкільце. І раптом Судзір кинув акваланг, цапнув за литку. Миттю крутнувся до Амари і виставив у його бік піж. Радж не помітив, як мигнуло лезо. Побачив тільки, як Амара ніби спіткнувся, хапаючись за груди.

Офіцер перший вискочив з вагончика.

— Не стріляти!

Радж вискочив слідом.

А коло води вже сплівся клубок тіл. Хтось вибив з рук Судзіра ніж, той крутнувся у повітрі млинком, довбонувся у пісок. Радж пробіг мимо купи тіл до Амари, підхопив його під плечі. З куточка рота друга цідилася ниточка крові. Він дихав часто, неглибоко, із захлипами. Мабуть, були пробиті легені.

— От… — розплющив очі Амара і розтулив закривавлені пальці. На долоні було витягнуто лезо — загострений з обох боків клинець сталі. — Але ти не бійся… Не в серце…

Радж обережно опустив голову Амари, подивився туди, де ахали і стогнали. Дехто вже корчився від ударів Судзіра. Радж кинувся в гущу, шаленіючи від гніву. Судзір миттю підкинув назустріч ногу, цілячись у пах. Радж перехопив ногу і смикнув на себе. Судзір упав, але по-кошачому крутнувся спиною вгору, щоб прикрити живіт. І вдарив другою ногою Раджа по ногах, підкосив його. На мить, падаючи, Радж послабив пальці рук, і цього було достатньо. Судзір підхопився і ще раз високо підкинув ногу — поцілив п'ятою в сонячне сплетення начальникові поліції Рая. І кинувся до води.

Залишилось на ногах тільки двоє поліцейських і горбоносий. Поліцейські безладно, не прицільно заляскали з пістолетів, і навколо Судзіра у воді здіймалися китички води.

— Не стріляти! — кричав, як божевільний, офіцер. — Заводь мотор! — покрутив у бік катера кулаком і побіг до судна. Поліцейські, хто міг, за ним.

Судзір плив розмашисто, саженками у бік відкритого моря. На що сподівався — невідомо: від катера ж не втечеш.

Радж знову хотів бігти до Амари, але побачив, що біля правого закрилка плота, який заходив у воду, виринуло кілька дельфінів. І хлопчача голова в масці показалася…

— Янг! — кинувся туди. З катера, хоч він уже відпливав, скочив через борт Абдула, теж вигукуючи: — Я-я-янг!

Янг виходив з води, обома руками затуляючи очі. Не бачивши нічого, спотикаючись, побрів на берег.

— Радж… де ти? Я, мабуть, осліп. Я нічого не бачу… Бо-ля-я-ять дуже! — схлипуючи, вимовляв Янг. — Бобі загинув… І в Діка хвіст поранений. Ми ще не пропливли усі, а хтось знову включив заслону. Бобі позаду був, і якраз на нього попало… Янг, ридаючи, притулився обличчям до грудей Раджа.

А той гладив його по плечах, по голові, як зовсім малого, однією рукою знімав акваланг.

— Братику мій, ти живий!.. А на кого ж ти схожий, боже!… Увесь побитий…

— А хто тут ще плаче?

— Абдула тут… Підійди, Абдуло.

Абдула підійшов, і Янг навпомацки, не розплющуючи очей, пригорнув його до себе і ще дужче притиснувся обличчям до грудей Раджа.

— Ой, дивіться! — раптом оглушливо крикнув Абдула. — Дельфіни перші догнали Судзіра!