Читать «Карнавал у Марокко» онлайн - страница 11

— Можливо, — відповів Ота. — На віршиках я не розуміюся, хоча думаю, що відчую, коли трапиться щось гарне. А щодо грошей…

Він засунув руку в нагрудну кишеню. Вони стояли в сутіні за рятувальним човном, але з вікон їдальні першого класу падав сніп світла, в якому пан Дантон міг виразно побачити ріжки чотирьох папірців по тисячі франків, які лежали в потертім Отинім гаманці.

— Дякую, — сказав він задоволено. — Справу залагоджено.

— Ба ні, не залагоджено, — заперечив Ота. — Тепер покажіть свої. Не сердьтесь, але я хочу, щоб усе було справедливо. Тобто щоб була рівність.

— Атож, атож, — широко всміхнувся пан Дантон. — Як тільки дістанемося до Сеттата, ви побачите їх у банку й зможете навіть помацати. Тут я таких грошей, звісно, не маю; не міг же я взяти з собою до Парижа всю свою готівку. Від неї, мабуть, небагато б лишилося. — Він зареготав, постукуючи пальцями по брезенту, напнутому на човні. — Але тепер, коли ми зайшли так далеко, я хотів би дати вам одну пораду. У своїх і в ваших інтересах: ради бога, прошу вас, будьте обережніші й не носіть гроші весь час при собі. Отак у кишені. Тут аж кишить голодранцями, і кожен з них злодій. Ви не повірите, яка спритна в них рука. Покладіть кудись…

— Куди?

— Куди вони не дістануться або не наважаться. Скажімо, у валізу. Мабуть, у вас є валіза, яка замикається?

Ота не відповів ні «так», ні «ні». Валіза у нього, звичайно, була, але те, що казав цей курячий чоловік — нісенітниця. Залишити гроші внизу, в каюті, навіть під десятьма замками й піти до їдальні або на палубу означало те саме, що довірити охороняти їх господу богу. Будь-хто може поцупити їх.

— З вашою валізою із пароплава ніхто не втече, — озвався пан Дантон, ніби читаючи його думки. — Бо куди ж тікати? Пішки через океан до Америки?

— Теж правда, — промимрив Ота й, попрощавшись, пішов униз.

Класти гроші в валізу він, звісно, не збирався, просто хотів побути на самоті й дати лад своїм думкам. За день сталося багато всяких подій, аж надто багато, проте все заступила думка про авторемонтну майстерню. Це буде велике, прекрасне діло… Звичайно, якщо воно стане реальністю. Та це вже не залежить од нього, Оти. Чи, може, залежить, але тільки на половину, власне, на третину.

У нього трохи боліла голова. Він повернув до умивальні. Та, роздягнувшись до пояса і з приємністю підставивши потилицю під холодну воду, раптом згадав про гаманець, який залишив у кишені піджака на вішалці. Миттю обернувся. Піджак висів на вішалці. Ота підбіг до нього й засунув руку в кишеню. Гаманець був на місці. Ота розкрив його. Гроші теж були цілі. Ота задоволено сплюнув.