Читать «Зоряні крила» онлайн - страница 4

Юрій ніколи не боявся швидкості. Він розумів, що зараз Валя показуватиме свій найвищий клас водіння машини. Він не мав жодного сумніву в кваліфікації дівчини, і все-таки дрібні піщинки холоду почувалися поза шкірою, коли машина, нітрохи не зменшуючи швидкості, обходила високі вози з сіном або переганяла вантажні машини.

Вже посутеніло, ї зустрічні машини пролітали, як далекі сполохи. Машина мчала вперед, вириваючи з сутіні два потужні конуси світла.

Юрій глянув убік. Він сподівався побачити напружене обличчя дівчини і міцно стиснуті на ободі руля руки.

Валя сиділа цілком вільно. Здавалося, вона зовсім не керує машиною, а авто само обходить валки возів.

Юрій глянув униз. Синій промінчик освітлював число «100».

«Ого», з повагою подумав Крайнєв, тільки тепер розуміючи, чому з таким несамовитим свистом рветься повітря обабіч машини.

Точно через п'ятнадцять хвилин Валя повернула машину назад. Знову почалася гра навперейми з вітром. Юрій милувався з того, як спокійно ця маленька дівчина веде машину. Він сам міг керувати всіма машинами, аж до літака включно, і, звичайно, як ніхто, міг оцінити високу майстерність Валі.

Машина виїхала на пагорок, і вечірній Київ мерехтливими вогнями зайняв весь обрій. А просто над Києвом на фоні темного неба висіла велика зоря. Вона світилася червонуватим світлом і здавалася зовсім близькою. Марс здавався близьким і легкодосяжним.

«Коли прийде час і перші міжпланетні кораблі полетять у простір, тоді будуть потрібні такі пілоти, як Валя», думав Юрій. Вони спокійно сидітимуть за зоряними картами, обминаючи темні маси болідів — залишки мертвих світів. Вони вестимуть міжпланетні кораблі так само спокійно, як машину по асфальтованому шосе. І коли-небудь така ж сама Валя спалахне гнівом і закусить нижню губку, коли хтось візьме під сумнів її вміння провести міжпланетний корабель від Землі до Марса.

Машина зупинилася пружно, наче увіткнулася радіатором у густу масу повітря. Вони зупинилися біля будинку, де жив Крайнєв. Минуло точно півгодини з початку прогулянки.

Юрій встав і зійшов на тротуар. Валя сиділа зовсім байдужа. Вона і не чекала на оцінку. Вона прекрасно знала ціну свого вміння і зовсім не потребувала зайвих перебільшених оцінок, нещирих компліментів і солодкої хвали. Але все-таки самими куточками очей вона слідкувала за Крайнєвим. Вона чекала розпоряджень на завтрашній день і, може, все-таки кількох теплих слів.

Крайнєв закрив дверці машини.

— Завтра, Валю, — голос його звучав спокійно і навіть трохи ліниво, — ви підкинете мені машину точно о восьмій годині. Сьогодні ми чудесно покаталися. Керуєте ви справді прекрасно. Спокійної ночі.

Він ледве помітно уклонився і пішов по тротуару, з приємністю відчуваючи під ногами шорсткий асфальт. На вулиці Леніна цвіли каштани, і квіти, як білі свічки, прикрасили собою зелені масиви листя. Він помітив це тільки зараз. Він ішов помалу, роздивляючись будинки І трохи поводячи в такт ходи плечима. Багато чого доводилося йому побачити вперше. Цього будинку на розі вулиці Леонтовича раніше Юрій не помічав. Справді, бетон ще був зеленкуватим. З маленького старого будиночка тут зробили величезну бетонну брилу міжміської телефонної станції.