Читать «Будинок з привидами» онлайн - страница 27

Я перейшов дорогу і, набравшися хоробрості, штовхнув двері магазину.

Цокав у кутку великий стінний годинник. Пахло кислотою. За дерев'яним бар'єрчиком, притиснута до стіни, стояла важка вогнетривка шафа.

Сивий ювелір сидів згорбившись і розглядав у лупу круглу браслетку з темно зеленим каменем. Коли я підійшов до дерев'яного бар'єрчика, ювелір підвів голову і глянув на мене.

— Ви… купуєте срібло? — спитав тихо я.

Ювелір вийняв з ока трубку з лупою, поклав її на стіл і сказав:

— Ну, припустімо, купую… А що?

— Ось, я хочу продати… — сказав я і, мало не розірвавши кишені, витяг звідти ложки. Я поклав їх рядочком на дерев'яний бар'єрчик.

Ювелір швидко загріб їх до себе і став переглядати на кожній пробу. Потім, дивлячися мені в обличчя, він спитав підозріло:

— Чиї ложки?

— Мої, — відповів я зовсім тихо, почуваючи, як обличчя заливає кров. І додав: — Мені мама звеліла їх продати. Вона хвора.

— Мама звеліла? — перепитав ювелір. — Значить, ложки не твої, а мамині?

Я кивнув головою.

— До ви живете?

— На Заріччі, — збрехав я.

— Адреса?

— В Старій садибі… Біля церкви…

— Над скелею?

— Ага…

— Твоє прізвище?

— Маремуха! — випалив я і зщулився, думаючи, що ювелір зразу ж схопить мене за комір і покличе міліціонера.

Але старик, записавши прізвище на кришці цигаркової коробки, спитав сухо:

— Скільки?

— А скільки дасте?

— Твій крам — твоя ціна! — строго сказав ювелір і подивився у вікно.

Я понатужився і сказав якомога твердіше:

— Шість карбованців!

— Багато! — відповів ювелір, встаючи. — Чотири?

— Ну, давайте чотири!

Ювелір не дивлячися висунув шухляду стола, витяг звідти жовтий шкіряний бумажник і, відрахувавши гроші, поклав їх на бар'єрчик. Я схопив ці чотири брудні папірці і, стиснувши їх у кулаці, вибіг на вулицю.

Я йшов додому повз порослі зеленню палісадники, опустивши голову, намагаючись не дивитися в обличчя випадковим прохожим.

Було жарко.

Обличчя горіло від сорому.

Тільки за один квартал до радпартшколи я розтулив кулак і, порозправлявши пом'яті, вогкі папірці, засунув їх у кишеню.

— Василю! Почекай! — закричав хтось здалека.

Я обернувся. Знизу по Житомирській біг Петько Маремуха. Він наблизився, і я побачив, що його лоб блищить від поту.

— Ху, заморився! — сказав Петько, потискаючи мені руку. — Цілий ранок полов кукурудзу, аж чотири грядки виполов, а тепер тато пустив мене погуляти… Де ти пропадаєш, Васько, чому не заходиш?

— Та часу не було!

— Хто стріляв, ти знаєш?

— А звідки я знаю, хто? Може, злодії з Підзамчого в сад залізли по аґрус.

— Ну, ти облиш! — поважно сказав Маремуха. — Який дурень вночі по аґрус полізе? Хіба його вночі нарвеш? Яблука — це інша річ.