Читать «Будинок з привидами» онлайн - страница 27
Володимир Бєляєв
Я перейшов дорогу і, набравшися хоробрості, штовхнув двері магазину.
Цокав у кутку великий стінний годинник. Пахло кислотою. За дерев'яним бар'єрчиком, притиснута до стіни, стояла важка вогнетривка шафа.
Сивий ювелір сидів згорбившись і розглядав у лупу круглу браслетку з темно зеленим каменем. Коли я підійшов до дерев'яного бар'єрчика, ювелір підвів голову і глянув на мене.
— Ви… купуєте срібло? — спитав тихо я.
Ювелір вийняв з ока трубку з лупою, поклав її на стіл і сказав:
— Ну, припустімо, купую… А що?
— Ось, я хочу продати… — сказав я і, мало не розірвавши кишені, витяг звідти ложки. Я поклав їх рядочком на дерев'яний бар'єрчик.
Ювелір швидко загріб їх до себе і став переглядати на кожній пробу. Потім, дивлячися мені в обличчя, він спитав підозріло:
— Чиї ложки?
— Мої, — відповів я зовсім тихо, почуваючи, як обличчя заливає кров. І додав: — Мені мама звеліла їх продати. Вона хвора.
— Мама звеліла? — перепитав ювелір. — Значить, ложки не твої, а мамині?
Я кивнув головою.
— До ви живете?
— На Заріччі, — збрехав я.
— Адреса?
— В Старій садибі… Біля церкви…
— Над скелею?
— Ага…
— Твоє прізвище?
— Маремуха! — випалив я і зщулився, думаючи, що ювелір зразу ж схопить мене за комір і покличе міліціонера.
Але старик, записавши прізвище на кришці цигаркової коробки, спитав сухо:
— Скільки?
— А скільки дасте?
— Твій крам — твоя ціна! — строго сказав ювелір і подивився у вікно.
Я понатужився і сказав якомога твердіше:
— Шість карбованців!
— Багато! — відповів ювелір, встаючи. — Чотири?
— Ну, давайте чотири!
Ювелір не дивлячися висунув шухляду стола, витяг звідти жовтий шкіряний бумажник і, відрахувавши гроші, поклав їх на бар'єрчик. Я схопив ці чотири брудні папірці і, стиснувши їх у кулаці, вибіг на вулицю.
Я йшов додому повз порослі зеленню палісадники, опустивши голову, намагаючись не дивитися в обличчя випадковим прохожим.
Було жарко.
Обличчя горіло від сорому.
Тільки за один квартал до радпартшколи я розтулив кулак і, порозправлявши пом'яті, вогкі папірці, засунув їх у кишеню.
— Василю! Почекай! — закричав хтось здалека.
Я обернувся. Знизу по Житомирській біг Петько Маремуха. Він наблизився, і я побачив, що його лоб блищить від поту.
— Ху, заморився! — сказав Петько, потискаючи мені руку. — Цілий ранок полов кукурудзу, аж чотири грядки виполов, а тепер тато пустив мене погуляти… Де ти пропадаєш, Васько, чому не заходиш?
— Та часу не було!
— Хто стріляв, ти знаєш?
— А звідки я знаю, хто? Може, злодії з Підзамчого в сад залізли по аґрус.
— Ну, ти облиш! — поважно сказав Маремуха. — Який дурень вночі по аґрус полізе? Хіба його вночі нарвеш? Яблука — це інша річ.