Читать «Биті є. Макс» онлайн - страница 77

– Довго ще йтимемо? – запитав Макс, коли сонце підскочило височенько. П’яти пекли, хребет колом. Намет, певно, неправильно склав.

– Ноги?

– Їсти хочеться… Може б… вполювали щось їстівне.

– З гори спустимося, займемося, – пообіцяв Дон. Порадив: – Ти відпочивай поки…

– Привал?

– Ні. Йди і відпочивай…

Он воно що… Значить, зараз найлегший відрізок дня? Сніг під сонцем уже не радував, сліпив очі. І тільки коли дісталися верхівки невисокої гори, стали на вітрі – небо над головами, Макс раптом відчув надзвичайне, запаморочливе натхнення. І замість того, аби запам’ятати карколомні відчуття, захотів залишитися тут, на горі…

– Гарно… – прошепотів спустошено, бо знав: іти, іти! Повів поглядом по оптимістичному біло-зеленому вбранні гір. Де-не-де села видніються, високовольтна лінія – і по ній можна до людей…

– А я б їжачатинки скуштував, – Дон уже сунув з гори у ліс. – Не відставай…

Їжаки файно поховалися. За годину спуску Дон зупинився посеред якихось листяних дерев, що Макс не знав їм імені, роззирнувся.

– Тут спробуємо…

Макс без сил упав на сніг.

– Пробуй… Я так посиджу…

– Їстимеш те, що полюєш, – попередив Дон, витягнув шию, принюхався, пішов до кучугури повалених дерев. Ножем відколупав кору, швидко вкинув щось у рота.

– Нормально… – заходився далі стовбур чистити. – Короїда до дідька. Іди… Поділюся.

Макс відчув – нудота під кадик. Дотягнувся до рюкзака, дістав печиво… Одне. Ні, два. Добре, три, не більше. Вмолотив пачку насухо.

– Вогнище розведи, – Дон ішов до Макса, в долоні личинки короїда. – Поїж…

– Дякую… Не голодний…

– То сніг розгрібай.

– Навіщо?

– Бо тільки йолопи вогнище на снігу розводять. Місце розчисть спочатку.

– Чому це повинен робити я? Я… уже поїв. Сам смаж своїх черв’яків.

– Сьогодні тобі чергувати, – Дон спокійно звів нанівець початки конфлікту. Дістав з рюкзака мотузку. – Піду ще хавки пошукаю…

Чай… Думка про гарячий чай відірвала Макса від землі. Ані лопати, ані грабель яких, аби той сніг розчистити. Ані сил… Упав навколішки, відсунув ліктем трохи снігу. Знову. Набрав у долоні, відкинув. Хіба що так? За п’ять хвилин грубі вовняні рукавиці з хутром всередині стали мокрими і холодними, як смерть.

– Нормально, нормально… – умовляв себе спустошено.

Рукавиці на сніг, посунув гілки збирати. За півгодини лежав пузом на снігу, дмухав на чорні гілки. Поряд валялася напівпорожня коробка сірників. Згадав про паперову обгортку від печива – кинув десь тут… Знов на ті ноги… Де? Ледь знайшов. Підклав папірець під гілки.

– Ну, прошу, прошу… – кланявся гілкам, дмухав.

Гілки тріснули, дим пішов…

– Отак! – відкинувся у сніг переможно роззирнувся, начеб навкруги захоплені глядачі ось зараз зааплодують, і побачив червоні ягоди на голому кущі.

Перевернувся на живіт, поплазував до куща.

– Шипшина… Шипшина… – шепотів, слина в роті. Зірвав ягідку, розжував разом із кісточками і колючими волосинками. Проковтнув, ледь не знудило. Другу, третю…