Читать «Биті є. Макс» онлайн - страница 76

– Як ноги? – почув.

Макс знітився якогось і раптом сказав:

– …Нормально.

Дон глянув на клієнта уважно, відставив каструльку.

– Оброблю…

Паскудство! Стискав щелепи – тільки б не стогнати. Дон відмочив присохлі до ран бинти, змазав Максові п’яти смердючою мазючкою з аптечки, наклав пов’язку – просякнуту маззю вату, поверх лейкопластир.

– Шкарпетки, онучі, чоботи, – командував. Показав, як ті ноги онучами обмотати. – Діставай свій сухпай. Швидко снідай. Рухатися треба.

Та, куди, в біса, гнатися? Хіба у них стаєрський забіг?!

– Кудись не встигаємо? – Макс рився у рюкзаку – де той сухпай?! Дивувався – ноги попустило.

– Як не йтимемо, померзнемо, – Дон уже колотив у кружках чай. – А сьогодні найважчий день.

– Чому?

– Хавку знайти маємо, місце для зручної ночівлі.

– А сухпай?… – Макс врешті витяг з рюкзака консерву – банку гречаної каші з м’ясом, пачку печива. – Це все?

– Сухпай на один день. Далі – самі…

– Небагато… на п’ять тисяч євро!

– П’ять штук виклав? – поцікавився Дон.

– Забагато?

– Були такі, що й десяточку платили…

Макс зітхнув. Засунув назад до рюкзака банку з гречкою.

– Печивом обійдуся…

– Краще консерву з’їж… Тобі зараз сили не зайві. А потім печивом кілька днів під’їдатимешся, як не знайдеш харчу…

– А ти…

– А я вже мишей засмажив і наївся, – Дон підвівся, пішов від вогнища у ліс. – Коли повернуся, щоби готовий був.

Паскудство! Ну, не відкривав Макс раніше консервні банки ножем. І банка та наче з надміцної сталі. Довбав, довбав, аж зігрівся. Врешті проколупав дірку, розміром з волоський горіх, знайшов на землі гілочку, заходився гречку видобувати.

Наковтався – й смаку не відчув. Та голод відступив. Чаєм гарячим загнав його на дно шлунка. «Нормально», – повторив подумки слова Дона. Жахнувся – невже нормально?… Тут же… у цьому лісі наодинці з незрозумілим суворим Доном помреш не від голоду, а від страшенної смертельної нудьги…

– Чому намет не зібрав?

Яка нудьга? Цигель! Дон ішов до вогнища, на ходу жував щось.

– Я? – здивувався Макс.

– Ти.

Колись було… У таборі на півдні Франції, де відпочивав від Швейцарії. З півгодини мучився з розтяжками, металевими кілками… Завалив намет на землю, забув витягти з нього каремат і Донову куртку, тільки тепер допетрав – провідник у самому светрі, а Макс прокинувся під Доновою курткою.

– Доне… Ти не змерз?

– Нормально… Воруши ратицями. Намет від хвої відчисть, склади правильно, бо він тобі удвічі важчим здасться.

– Намет я несу?

– Міг би й не питати.

– Сьогодні перший день весни, – якогось згадав Макс. Віджбурнув чоботом черевики – не виправдали сподівань.

Дон мовчки підняв їх, з’єднав шнурками, причепив до рюкзака – згодяться…

День гарним видався. Пташки розголосилися. Сонечко крізь смереки аж до землі, до білого снігу. А сніг – чистий, ані пакетів целофанових, ані порожніх пляшок. Зачароване місце. Людей, певно, сто рочків не бачило. Й цих двох без перестороги роздивлялося. Куди сунуть?

Макс тупцював за Доном – обходили гору, дерлися на сусідню, трохи нижчу – крутив башкою. Усе намагався уздріти людські поселення. У горах на розчищених галявинах помічав поодинокі хати, та Дон уперто вів у протилежний бік, у глухомань.