Читать «Биті є. Макс» онлайн - страница 60

За п’ять хвилин до шостої заткнула пащу будильнику, зібралася по-тихому, аби не розбудити сина, вискочила з дому. Тайм-аут! Не бачити сяючі Данкові очі, що вони усе виклали без слів, бо не оговтається, не зрозуміє… Припхалася у редакцію зі світанком, кавою обпилася, «убила» в компі чернетку власної статті під назвою «Почути власний голос», яка, до речі, геть задарма постраждала, бо йшлося в ній про віднайдений архівний запис голосу оперної співачки, який та змогла почути через сорок років. Смикалася, смикалася, ледь десятої ранку дочекалася, коли колеги з інших видань тільки починають до своїх компів підходити. Сіла на телефон, півдня збирала посеред них чутки, плітки і домисли про Максима Сердюка. Мав потягнути за собою Дору.

Спрацювало. Колеги беззастережно переповідали хибну інформацію «із достовірних джерел», та більше про Макса, про худе дівчисько за спиною мажора – майже нічого. Хтозна, що за така. Кажуть, охоронниця чи секретарка.

Свєта Сергіївна перехрестилася і довірилася часу. На розмови про Дору із Данком – табу. Німі. Бачила, як сина переповнює невтримне весняне буяння, вихлюпується незрозумілою метушнею, сміхом – сидить-сидить, раптом підхопиться, свою Свєту обніме, балабонить щось порожнє й дурне… А то – гайда! До неї?… Редакторка зненавиділа себе, бо щодня зривалася з роботи посеред дня, мчала додому, аби зненацька знайти сліди того невтримного буяння – зім’яті теплі простирадла, тоненьку жіночу панчоху під ліжком чи забуту зубну щітку у скляному стаканчику у ванній. Та на неприбраній Данковій постелі – так і не вимуштрувала! – валялися тільки дроти від навушників, CD і каталог об’єктивів фірми «Nikon».

Терпіння вивітрилося швидко і зненацька, порожній простір водночас заполонили моторошні фантазії: дні… Глухі й німі дні, що у них житиме Данко. Зірвалася. Без певних планів та ідей помчала до офісу міжнародного благодійного фонду «Сила добра». Її син має право! На звичайне нормальне життя!

Квадратна порожнина безликого формального холу нагадувала відремонтований на євро передпокій старої комунальної квартири: п’ять дверей пишалися табличками на грудях, посеред них одна вирізнялася більшим пафосом. У центрі простору кілька крісел нагадували старих тюленів під час останніх у житті шлюбних ігор. Редакторка хотіла було відкрити перші ж від входу двері, аби хтось тут пояснив їй, як зустрітися з директором-розпорядником (а що від Макса хотіла – і сама не знала ще!), та в одному з крісел побачила Олюню – репортерку з дружнього економічного видання. І хоч пам’ятала її білявою, дзвінкою, уздріла русяву, напружену.