Читать «Биті є. Макс» онлайн - страница 59
Люко Дашвар
А «треба» тягло редакторку, як швидка трійка легкі сані. Другого січня вранці народ після новорічних забав ще тільки розсолом відтягувався, а Свєта Сергіївна при повному параді вже літала кухнею – Данкові сніданок, закинути білизну в пральну машину, викликати таксі, щоби не запізнитися на «літучку», віднайшла у шухляді старий мобільний телефон.
– Дане, у мене новий смартфон глючить, – зазирнула до синової кімнати, розтормошила. – Віднесеш до сервісу?
– А ти з чим? – спитав Данко.
– Старий ще не викинула. Віднесеш?
– Звичайно.
Свєта Сергіївна згадала про новий смартфон за тиждень з гаком.
– Як там мій апарат? Остаточно здох чи полагодять? – запитала сина.
Сидів на кухні над чашкою чаю, не пив – де був?
Данко насупився. Зашкріб нігтем по скатертині.
– Ма… Я його дівчині одній віддав, – сказав ніяково. – Ну… Так треба, Свєто…
Якби ж він тих останніх слів не казав! Редакторку зачепило, як підводну водорість якорем, потягло.
– А… У неї немає мобільного?
– Не знаю. Певно, є.
– І…
– Я номера не знав.
– Якого номера?! – Свєта Сергіївна дуже старалася не вибухнути.
– Номера її мобільного. Я не знав номера її мобільного. Тому дав твій… Щоби… писати їй.
– Ти… здурів?! – вигукнула мати так гучно, що у чашках чай захвилювався.
– Ма… Так треба!
– Кому треба?! Мені – не треба! Ти знущаєшся? Ти більш безглуздої брехні вигадати не міг?! Як я не знаю чийсь телефон, то я просто питаю: який у вас номер?! І мені відповідають…
– А вона не може…
– Чого вона не може?
– Розмовляти… Вона німа.
Редакторка вже готова була вигукнути: «І що?!», та слова, як факт, не були для Свєти Сергіївни порожнім звуком. Завмерла, а у вухах хтось радіостанцію улюблену шукає… І зайве питати.
– Мам…
А! І голос у нього змінився. Не тільки над чаями літає.
– Свєто…
– Як її звати?…
– Дора… – підхопився, за ноутбуком побіг, приволік на кухню за мить, розкрив, віднайшов репортаж з різдвяного балу. – Ось… Це вона…
Зі світлини на Свєту величезними чорними очима здивовано дивилося тендітне дівчатко. Майже дитина. Данко вихопив її тієї миті, коли статусні гості почали битися за ковдри, – спостерігала з-за плеча Макса Сердюка уважно і приголомшено за огидною метушнею. «Одрі», – несподівано розчулено подумала редакторка.
– Така маленька… – прошепотіла обережно. – Років п’ятнадцять?
– Дев’ятнадцять! – вигукнув Данко. Розсміявся. – Старша за мене! Уявляєш?!
Не уявляла! Данко давно заснув, за вікном посірішало холодне зимове небо, а Свєта Сергіївна все сиділа на кухні – курила, переставляла з місця на місце порожні чашки, шкрябала скатертину в тому місці, де раніше її колупав син, знову курила, переставляла чашки і геть не розуміла: що ж тепер робити? Коли мети нема, не збадьориш себе остогидлою мантрою «треба»…
Якби ж то сталося не з її сином. Відповіді б знайшлися. Двадцять років у журналістиці Свєта Сергіївна вела виключно соціальну тематику. Посеред ночі розбуди, без зупинки пояснить: про пандуси для інвалідів, слухові апарати, книжки зі шрифтом Брайля, про все, чого нема, «аби люди з особливими потребами почувалися комфортно у суспільстві, яке повинно дбати…». Якби ж то сталося з іншим хлопцем! Світлана Діброва без пафосу, але з серцем написала б щиру історію про кохання звичайного хлопця і геть незвичайної дівчини. На їх шляху були б перепони, вони б мужньо їх додали, і своїм своєчасним чуйним словом авторка точно б їм допомогла, бо «час зрозуміти просту істину: інвалідами треба називати тих, у кого глухе серце! Здається, у нас інвалідна влада…». Рядки з власних статей – у тім’ячко.
