Читать «Брамник» онлайн - страница 139

Хазяїн перевів подих і послабив хватку на моєму плечі. Марран стояв, потуплений, і слухав, як вітер ляскає віконною рамою.

…Він слухав, як вітер ляскає віконною рамою, і шкірою відчував погляд Легіара. Напівстерлися крейдяні риски на підлозі, калюжками воску застигли згаслі свічки, а в кутку біля вікна, якого не закривала зіжмакана на підвіконні портьєра, виднілася бліда чорнильна пляма — багато років тому Марран пожбурив чорнильницею у велику сіру мишу.

Зараз він зрадів тій плямі. Скрушно похитав головою:

— Треба вивести… Ти тільки поглянь…

Хлопчисько, пирхнув тихенько Дамир. І пошепки додав, лякаючись власної сміливості:

— Та не виводиться, я пробував… Господар знає… В’їлося…

Ільмарранен повернувся й наткнувся на низький круглий столик, бездумно взяв на долоню Амулет Віщуна, хотів подивитися крізь отвір на сонце — але вчасно спохопився, що не має на це права. Знітився, взявся накручувати золотий ланцюжок на палець.

— Орвін загинув, — тихо сказав Легіар.

Марран здригнувся:

— Через мене?

— Ні, — відгукнувся Легіар після паузи.

Помовчали.

— Я збрехав Есту, — сказав Марран, притулився потилицею до стіни і заплющив очі.

Легіар з зусиллям підвів зламану брову:

— Що?

— Я сказав йому, що не було закладу. А ми билися об заклад з мірошником Хантом, що…

— Помовч, добре? У мене у вухах… дзеленчить. Вгамуйся.

Ляп… Ляп… — билася віконна рама. Жалібно скрикувало скло.

— Я гадав, тобі від цього легше, — ніби вибачаючись, пробурмотів Марран.

Легіар рушив до нього через усю велику кімнату. Підійшов упритул, так що Марран сахнувся, втиснувся лопатками в стіну.

— А мені не легше, — хрипко мовив чаклун. — Напевно, мені ніколи вже не полегшає.

І відвернувся, похилив плечі — пригнічений, стомлений, наче вийняли з нього тугу залізну струну, об яку поламала зуби дивовижна Третя Сила.

Десь у домі заплакала дитина. Руал відчув, як глибоко в ньому відгукнувся цей плач — ніби затягся десь всередині величезний, заплутаний вузол.

Плач стих — зачинилися вхідні двері.

— Вони пішли, — пошепки сказав Дамир. — Вона і цей, чоловік її…

Вузол затягався, стискаючись.

— Мені треба… — почав був Руал, але не розчув власного голосу. Знову почав: — Я повинен… наздогнати.

Ларт відійшов. Важко навалився на стіл. Помовчав, схиливши голову. Потім підвів знівечене обличчя:

— Звичайно, повинен.

Вони спускалися з пагорба. Руал не міг бігти — підгиналися ноги. У розпачі, що втрачає її, він гукнув глухо, й крик миттю віднесло вітром, але вона почула й озирнулася. Потім озирнувся Март.

Знову налетів вітер, здійняв стовпом опале листя, закрутив і покинув — Ящірка рушила назустріч Руалові, повільно, ніби неохоче, над силу, вимушено. Март дивився їй у спину і нечутно розтуляв рота, немов рибина, викинута на берег.

Зустрілися. Здивовано витріщалось на незнайомця та щось мурмотіло маля в неї на руках. Вона, не дивлячись, тицьнула дитині ганчір’яну іграшку.