Читать «Брамник» онлайн - страница 141

А потім вони з Ящіркою вибиралися на берег, вражені, притихлі, й перлові краплі води скочувалися по оголених плечах і стегнах…

Він перевів подих. Спогад оселився в ньому, заслонив осінній день, і сильніше затягся всередині нього тугий болісний вузол.

— Форелі?

Він згадав, як м’яко світить місяць крізь товщу вод, як добре дивитися на нього з глибини прозорої ріки.

Март уже стояв поруч — блідий, змарнілий, стривожений. Спробував узяти Ящірку за плечі:

— Стель, ходімо…

Дитина в неї на руках впустила іграшку й обурено завовтузилася. Март підняв ляльку й зім’яв її в руках:

— Ну ж бо, ходи… Хлопчисько вередуватиме… Ходім…

Інша рука відсторонила його.

— Облиш… — тихо мовив Легіар.

Руал зустрівся з Лартом очима. Март потягся був узяти дитину, та Ящірка не віддала. Так і залишилися стояти, як стояли — між ними посопував, пускав слину малий, намагаючись схопитися за Руалову сорочку.

— Ти… Руале, навіщо ти мене… покликав?

Руал опустив голову й побачив свої руки — весь цей час він, виявляється, крутив у пальцях золотий Амулет Віщуна.

Не запитуй, навіщо. Я не можу. Я не можу цього зробити.

Але вона заглядала йому в очі, знала відповідь, чекала й боялася. Чекала й боялася, що він її… покличе. А він мовчав, мовчав і дивився на свої руки.

Каркаючи, піднялася з гаю зграя вороння. Ільмарранену хотілося, щоб тьмяне листя завалило його по самі брови.

Маля запхинькало, і пхинькало дедалі голосніше, поки не розревлося гірко й ображено. Гойдаючи його на руках і бурмочучи щось ніжне, примирливе, Ящірка марно силкувалася заспокоїти сина.

Руал спіймав сонце, що саме проглянуло поміж хмар, на золоту грань медальйона. Струснув Амулет на ланцюжку, як іграшку, запропонував маляті:

— Дивись, яка цяця…

Дитина здивувалася, широко розплющила повні сліз очиці, вдарила кулачком по медальйону, той гойднувся в Руаловій руці.

— Давай! — підбадьорив малого Ільмарранен.

Хлопчик схопив золоту пластинку обома руками і радісно потяг її до рота, мало не вихопивши медальйон у доброго дядька.

— Руале… — сказала Ящірка так тихо, що він швидше вгадав своє ім’я, ніж почув його.

Він підняв долоню. Долоня пригадала вагу маленького, в’юнкого, сонцем нагрітого звіряти, що лоскоче дотиком смарагдової луски і крихітних кігтиків.

Прощавай.

Він побачив, як ящірка зіслизнула з його долоні й потонула в липневій траві.

Знову налетів осінній вітер, і жінка, яка перед ним стояла, гірко потупила погляд.

Він дивився вслід. Постаті людей, що віддалялися, дедалі зменшувались, поки кволий лісочок біля підніжжя пагорба не поглинув їх цілком.

Знову занурилося в хмари ним врятоване сонце.

Згасли відблиски на поверхні медальйона, якому ще належало знайти свого Віщуна.

Шлях давно спорожнів, та Руал дивився й дивився, і очі його запалилися від вітру, який шпурляв під ноги поруділі трупи зеленого листя.

Потім підвів голову до хмар, які скажено мчали по небу.

Він стояв на пагорбі посеред світу, приречений на вічну гіркоту втрати і вічне щастя бути собою. Той, що пробачив. Прощений. Людина під небом.