Читать «Брамник» онлайн - страница 130

Але Орвін уже вкрився нерівними червоними плямами:

— А якщо… Якщо ні… Ми всі приречені. Згадайте — «але стократ гірше тому, хто має магічний дар»?

Вони пам’ятали. Їх пересмикнуло.

— Я спробую… — продовжив Орвін, і голос його зміцнів. — Це все, на що ми можемо сподіватися… Я зупиню його. Тільки допоможіть мені.

Легіар і Ест подивилися один на одного довгим поглядом.

— Не треба, Орві, — сказав цього разу Ларт.

Орвін не слухав. Медальйон стрибав у його руках:

— Як я раніше не здогадався спробувати… Віщуни робили це й до мене. Щілина на медальйоні проводила їх у інші світи й інші сторіччя…

— А вони поверталися? — тихо спитала Кастелла.

Орвін зняв медальйон, огледівся, ніби шукаючи підтримки:

— Ну, Аль, Ларте! Не стовбичте марно…

Ест і Легіар знову перезирнулися. Потім Ларт трохи повернув голову й побачив мене.

— Вийди! — сказав він неголосно, але так, що я за якусь частку секунди опинився за дверима.

Це був один із найнеприємніших моментів у моєму житті. У коридорі було темно; через двері кабінету долинуло кілька уривчастих фраз, чогось попрохала Кастелла, гримнув стіл, який відсовували — і все стихло, тільки мої зуби цокотіли, та порипувала мостина під ногами.

Як він пройде в вузьку щілину в медальйоні? Стане маленьким, як мураха? Чи медальйон виросте, й щілина в ньому виявиться воротами? Ну, потрапить він до Маррана, а далі що?

Уява послужливо підсовувала мені наймоторошніші картини.

Крізь двері вирвалося полум’я, і вони самі собою розчахнулися — ніби від розриву бочки з порохом. Там, у глибині кабінету, металися тіні, хтось крикнув:

— Назад!

І я відскочив, хоча кричали зовсім не мені:

— Назад, Орві! Назад, мерщій!

І заклинання, заклинання, та які страшні!

Двері в кабінет билися, ніби вітрило, шматоване буревієм. Знову спалахнуло — жодна гроза не зрівнялась би з цим синюватим спалахом. Мені в обличчя дихнув порив пекучого вітру, і я впав.

Спалах потонув у пітьмі. Довго, протяжно зарипіли ослаблі двері; Кастелла схлипнула гірко й жалібно, і стало так тихо, як не було ще жодного разу в моєму житті.

Потім у темряві спалахнули відразу дві мерехтливі плями — Ларт і Ест запалили по вогнику. Кімната потроху освітилася.

Я підповз до порога кабінету й побачив Орвіна.

Він напівлежав, прихилившись спиною до книжкової полиці. Закинуте обличчя його майже торкалося позолочених палітурок, і матові відблиски грали на цьому змарнілому, сумному, майже царственному обличчі. Ларт підніс до його очей вогник, але очі Орвіна не здригнулися, він, як і раніше, скорботно дивився просто перед собою, крізь Ларта, крізь похмурого Еста, крізь Кастеллу, яка глухо ридала.

— Все, — сказав Ест. І гримнув на жінку: — Припини! Усім би нам так умерти…

Вона забилася в темний кут і схлипувала там, затискаючи рота чорною шаллю.

Ларт постояв, перекидаючи вогник з долоні на долоню. Потім здригнувся, наче від поштовху, і відкинув портьєру з високого стінного дзеркала.

Дзеркало було темне, воно не відбивало ні Ларта, ні Еста, ні мене, скорченого під дверима. Ні книги, ні глобус, ні гобелени не відбивалися теж. Зате відбивався Орвін.