Читать «Брамник» онлайн - страница 129

Обличчя Еста було перекошене лютим презирством, Орвін кусав губи, а Кастелла сиділа до мене спиною. Повітря в кімнаті тремтіло, як струна за мить до розриву.

— Бачу! — лунко вигукнула Кастелла.

Ларт підхопився, перекинув стілець, одночасно скочили Ест і Орвін. Жінка раптом опинилася в центрі нового кола.

— Що? — уривчасто спитав Ест.

— Двері… Ось двері… На засуві…

— Маррана бачиш? — скрикнув Ларт.

— Ні… Зала… Темрява… Невиразно… Допоможіть.

— Слабка дівчинка, — прошепотів Ест. У нього раптом страшно спотворилося обличчя, Орвін зойкнув, але тут Кастелла підвелася, і очі її палали двома зеленими вогнями:

— Ба…чу… Руал… Руал…

Голос її зробився слабким-слабким, якимось ляльковим, порцеляновим, і ніби почав віддалятися:

— Ру…червоний…

Ларт схопив її за плечі, зашепотів заворожуюче, майже жагуче:

— Клич. Клич його. Швидше.

Кастелла повернулася — і я побачив її обличчя — сіре, невпізнанне, залите густими слізьми. Губи швидко ворушилися.

— Він не… — знову голос порцелянової ляльки. — Не чує… Він не чує… Ру-ал…

— Клич!! — закричав Ларт, але вона тільки схлипнула й знепритомніла.

— Мабуть, це все, — рівно сказав Ларт.

Він сидів на ручці крісла, закинувши ногу на ногу. У кріслі напівлежала Кастелла — обличчя її не було видно в півмороку. Ест замислено псував кінчиком шпаги гобелен на стіні; Орвін грався скляним глобусом: водив пальцем по його матовому боці. Тьмяно поблискували корінці непотрібних книжок, і, німий, пригнічений, зітхав у кутку клавесин.

— Все? — перепитав Орвін, дряпаючи нігтем якийсь архіпелаг. — Все?

— Все, що ми могли зробити. Тепер нам залишається сидіти й чекати, поки з’явиться Марран… Чи те, що стало Марраном. Те, що він впустив…

— Що ж, нехай приходить, — сказав Ест із недоброю усмішкою. — Нам є що згадати, так, Легіаре?

— Він був гарним хлопчиськом, — сказав той, зітхаючи. — Але якщо зрадиш одного разу… Він зрадив тебе, мене, тепер зраджує цілий світ. Не можна зупинитися, це так.

— Ніколи він не був зрадником, — тихо й безбарвно промовила Кастелла.

Ніхто їй не відповів. Сутінки зовсім згустилися.

— Що ти зробив з гобеленом, Аль? — запитав Ларт, який чудово бачив у темряві.

Ест зі скреготом вкинув шпагу в піхви.

— Камін… — попросила Кастелла.

Я кинувся був розпалювати камін, але Ларт тільки скоса на нього глянув — і поліна дружно зайнялися. Шкода, що раніше хазяїн ніколи не допомагав мені у хатніх справах.

Всі помовчали.

— Мені час, — так само тихо й безбарвно сказала Кастелла. — Дитина.

Вона підвелася, і тоді Орвін раптом залишив свій глобус і теж підвівся.

— Зажди… Стривайте всі… Мій медальйон іржавий, як цвях… Як цвях у цвинтарній огорожі. Але є спосіб… Є останній спосіб. Я можу спробувати… Пройти крізь отвір. Я пройду туди, де Марран. Мій медальйон проведе мене. Давайте.

— Не треба, Орві, — неголосно мовив Ест. А Ларт хмуро додав:

— Ми не знаємо, де Марран… Те, що поруч із ним, здатне тебе вбити… А медальйон іржавий і не вбереже свого Віщуна. Чи варто так ризикувати?