Читать «Човен розпачу» онлайн - страница 4

Вона опустила вії.

— Пояснюй.

— Добре. Тільки звели вийти… цим.

— Чому?

— Вони не зрозуміють.

Королева звеліла їм вийти.

— Чому не зрозуміють?

— Вони не знають, що таке життя. Чорний тому, що він чернець. Червоний — бо він ворогує з життям, викручує і виламує те, що Бог подарував цілим — на радість людині. І тому вони вороги життя, вороги Бога.

— Але ти кривдиш людей.

— Я кривджу мертвих людей. Живого — не покривдиш.

— А біскуп?

— Ніхто ще не пив, не їв, не спав і не цілувався у костьолі. А вони хочуть зробити костьол з усього світу. Начебто Бог, пожадавши такого, не зробив би цього сам… Дав же нам для чогось ліси, і ріки, і навіть таку безкорисну річ, як світло місяця.

Усміхнувся.

— Цікаво, який чуб у милостивого пана короля, коли в ньому заплутається місяць?

— Не знаю, — сухо сказала вона. — В мене є опочивальня.

— Тоді суди мене, королево. Тільки пам'ятай — це буде суд домашнього лебедя над диким.

— Чому ти так робиш? — з цікавістю подалася до нього вона.

— Життя коротке, як захід. Ось сонце над водою, а ось у Дніпрі.

— Ти не віриш у рай?

— Так не буває, щоб і тут, і там було добре. А мені добре тут.

— А мені — ні.

Вії Виливахи затремтіли.

— Це не твоя вина, господине. Люди не вміють жити й тому кажуть про завтра, якого не буде. Сьогодні ми віримо й мучимо своє бідне тіло, а завтра зате житимемо… Сьогодні ми відмовляємось од серця в ім'я величі, але завтра нам дадуть винагороду. Сьогодні вириваємо з серця любих, бо нам треба возвеличити королівство, але завтра ми кохатимемо.

Голос у нього був, як скрипка:

— І ти… не думаєш, що про ту саму велич, напевне, думав і Костянтин Великий, а нині його Візантія, наробивши кривавих бридкостей, лежить у тліні й праху. І нічого не зосталося. Ні величі, ні навіть кохання першого кесаря. Бо його не було… То кому від цього легше?.. Я не хочу цього, пані.

— Церква вимагає тобі вогнища.

Виливаха знизав плечима:

— Що ж… В останню ніч у мене буде більше спогадів, ніж у Костянтина Великого. І я не залишу після себе іншої Візантії, окрім любові. А вона непідвладна туркам… А тобі порада — живи! Опочивальня — це як убивство.

— Пізно.

— Пізно буває, як кажуть, тільки у труні. Але я не вірю. Я так люблю життя — бо просто живу! — що не можу вірити навіть цьому.

— Вранці я покличу варту. Чого б ти хотів цієї останньої ночі?

— Любові.

— Це неможливо, — майже вороже і жорстоко сказала вона.

— Тоді — зробити тобі останню послугу. Показати цей світ… Тільки не треба інших.

І, кажуть, вона погодилась. А він повів її схилами на берег Дніпра до своєї кам'яниці. Кам'яниця була стара, з обваленими зубцями і без брами. Але зате довкола білими в темряві хмарами цвів глід, світліла жимолость і вгадувалась по запаху шипшина й бузок.

Місяць зійшов над рікою. І народилося два світи. Один розпростерся довкола, а другий переповнив Дніпро. Глибоко-глибоко, аж до останньої зірки.

Вона подивилась на мужчину і перше побачила місячне світло в його чубі.

…Вона говорила з ним про Бога та його заповіти, кажуть, аж сім тижнів, до дня святого й апостолам рівного князя Володимира.