Читать «Човен розпачу» онлайн

Жив собі років чотириста тому в білоруському місті Рогачові небагатий, але доброго роду дворянин Гервасій Виливаха.

Був він із коліна Давойнів, з клану Мечів, а якого герба — за давністю літ забулося. Усієї маєтності в нього було — замок-розвалюха, кілька коней Мафусаїлового віку, лати, меч та ще шахова дошка, але зате був багатий на друзів і не обділений жіночою увагою.

Собою був напрочуд вродливий і лагідний, а поведінки найгіршої. Джигун, зальотник, пияк, задирака, забіяка, бабій несамовитий. Не було на всій білоруській землі подібного на нього. Ляхи таких називають «завалідрога», а ми, люди роду кривицького, «одірвиріг», бо колись, кажуть, такі в самого Люципера ріг силоміць одірвали і зробили з нього келих для пиття. Води наллєш — і силою самого рога робиться горілка. Я гадаю — це байки.

І друзі в нього були відповідні. Андрій Горбатий із Брачиславичів, Кирик Болобан із Гультяїв, Галляш Весна зі Свинчуковичів та ще Іра Франтичек, за труди на службі наділений селом Мазурики, родом богемець, але п'янюга й облесник жінок — на трьох білорусів.

Тільки й усієї роботи в них було, що волочитися по корчмах і шинкарках та довколишніх замках, коли господаря нема вдома, пити вино, як Дніпро п'є Друць, та бренькати на лютнях і кімвалах безбожні пісні.

Якось жили. Ставили й берегли діди та прадіди мед і вино — і випити його за одне життя було важкувато навіть Виливасі. В лісах була жива закуска, козулі й тури. На болотах бекаси, табунці крижнів, кулики, шилохвости. В ріках судаки, каліки, або балаби, соми, подусти, язі та головні, лящі та білизна, рибці, устірка, свині водяні, стерлядка та щупаки.

І з іншим якось обходились. У той час Могильов із Рогачовим навіть у Москву поставляли готовий одяг. Кравців було — греблю гати, так що штани, чуги та плащі обходились дешево.

Наберуть горілки, поїдуть у луги, вепра вб'ють, на ловах печуть дичину та пісні горлають — от і все їхнє богослужіння панові Богу за те, що дав їм життя.

Норов у цієї громади був Дніпровий — на верству п'ятсот сажнів звивів, — так що ніколи не знаєш, чого від них чекати.

Нап'ються та верхи з кручі у Дніпро скачуть. Або куплять за три шеляги пліт, витягнуть на нього майно та бочки з божою сльозою, захоплять усіх дівчат із Веселої Слободи та й пливуть так аж до Лоєва. А міським мужам у цей час хоч вовком вий.

З Лоєва вертаються на конях, мічених гетьманським тавром. І кажуть по-різному. То — «подарували», а то «купили, спродавши пліт». Та ще сміються безсоромно, зуби нахабні продають.

Два рази староста накладав непорушну печатку на їхнє добро, за несплату позиченого. Гадав — зникнуть і тихо стане в місті. Та один раз вони — з невикрутки — зловили батька Половуса, що десять років зі своєю зграєю в околицях блукав і якого староста з віськом спіймати не міг.

Зловили і забрали в нього весь скарб.

А іншим разом ще мудріше придумали. Біскуп Смарагд ходив в окрузі, закриваючи грецького обряду церкви, а їхнє добро грабуючи. Їздив, пес косоротий, як Мамай: попереду сам з військом, а за ним обоз награбованого.