Читать «Човен розпачу» онлайн - страница 2

То вони два рази з хутрами, воздухами, золотими дарохранильницями, жертовниками, хрестами святими, де молитвами і зухвалістю у нього відбили й забрали. Божу зробили справу, але не для божої слави, а для мамони своєї.

Так і не викурили їх із гнізд.

У багатих, але пошарпаних нарядах, світлоокі, завжди напідпитку. Довкола гудуть ліри й дуди ревуть. На сідлах — молодиці. На плечах — соколи. В серцях — нема божого страху.

Рогачовська громада, усі статечні мужі й радці, дякуючи їм, втратили людську подобу. Уже ніби не людське зібрання сиділо в раді і на копі, а стадо гіллястих оленів. І не дивилися ці олені один одному в очі од великого сорому.

Відібрали вони жінок у пана земського писаря, і в пана ловчого, і в пана старости, і в каштеляна, і в пана наглядача за бобровими гонами. А сам Гервасій Виливаха спокусив дуже багатьох, і навіть коханку полковника Чижа. Полковник спіймав їх на гарячому й кинувся був бити, то вони полковника напоїли під примусом і, п'яного, повезли в гості до рогачовського пробоща, де полковник із пробощевою економкою оскоромився, учинивши свавільний блуд. Пробощ уранці, від лихоманки та болю у голові мучачись, влаштував месу і на тій месі пана Чижа прокляв ім'ям римської церкви до дев'ятого коліна.

А потім сталося чудо. Знайшли на замковому подвір'ї срібну скриньку, яка впала з неба. Так недавно впала, що ще тепла була. А в скриньці — коштовності. А на скриньці — напис, що все це посилає святий Юра тому в місті, хто не порушив жодного з божих заповітів.

Над цією скринькою зчепилися усі.

І замкові великі люди, і костьольні, і люди церкви. Кожен хотів довести, що це йому, а тому всіх інших паплюжив і викривав.

І виявилось, що тільки содомського гріха в місті не було. І так це було бридко, що селяни після того цілий рік боялися їздити на торг — коли вже там такі начальні люди. Мало не захиріло місто.

А скриньку ту, як виявилось згодом, про що й документ був завірений і схвалений у ларника, зробив могильовський золотар Матюшка. А коштовності всі були неправдиві, фальшиві. Ось тобі і Юр'їв тестамент!

Камінці ті замовив Андрій Горбатий, а скриньку — сам Виливаха. Дивна була їхня компанія. Коней любили — як татари чи угри, псарі були — гірші за англійців, а вже щодо жіночої статі — рятуй нас, пане Боже, і змилуйся, такі антихристи.

Вербеною волосся намастять та під кам'яниці, до панійок. В очі дивляться, мов ангели, а в самих нижче спини хвіст диявола. І слова ж відкілясь брали — «сонце ти моє останнє, ладо моя, вітрило моє на шляху до вічного спасіння». А ніздрі в самих, як у коней, тремтять.

Коли б перед королем Цикмуном упало стільки замків, скільки перед ним жінок — король був би володарем півсвіту.

Але королю щастило не так.

Нічого з ними не могли вдіяти, навіть коли Гервасій Виливаха вчинив замах на жінку могильовського війта. Війт був за віком трохи скупий.

А жінка його була молодиця добра: чого не попросиш — не відмовить… Нещасне було місто. Зовсім недавно його кримчаки обібрали й спалили, за двадцять сім років перед тим те саме зробила московська рать.