Читать «Таємниця підводного човна» онлайн - страница 2

Ну, а боявся води їхній четвертий друг африканський страус на ім’я Футбол. Він якось утік із страусячої ферми, приблудився до Галки. Дівчинка з кісками приручила його, пригодувала, і став цибатий птах її вірним охоронцем. Від своєї хазяйки Футбол не відходив ані на крок, навіть до школи проводжав. Силу його міцного дзьоба поважали всі довкола, наздогнати швидкий птах міг будь-кого хоч людину, хоч авто, хоч поїзд, хоч літак. Але було в нього своє слабке місце, як кажуть, своя ахіллесова п’ята: до води міг наблизитися лише на пару кроків, далі не йшов. Тож рятуватися від страусового гніву можна було лише в річці.

Та зараз об’єднало четвірку наших давніх знайомих одне: тут, на морі, їм уже було страшенно нудно. Навіть страус занудився, відчуваючи настрій своїх друзів. А назад повертатися ще ох як не скоро — цілих три тижні попереду.

— Може, купнемося? — запитав Богдан, але в голосі його не чулося жодного азарту.

— Хочеш — плавай собі, — байдуже знизав плечима Данило.

— Ні, а ти що пропонуєш? — з ходу почав заводитися Майстренко. — Сам нічого не придумав, а вже той…

— Що — «той»? — повернувся до нього Лановий усім корпусом. — Я тобі нічого не «той». Чого тебе сіпає з самого ранку? Ніхто не тримає — купайся. Якого дідька тут іще робити?

— Даня правий, — зітхнула Галка. — Тільки не гризіться, хлопці. Богдан просто перекупався. Тому так реагує.

— По-моєму, нам уже й нема про що говорити, — зітхнув Данило. — Давайте так: розійдемося у різні сторони і займемося, хто чим придумає. Потім зберемося, поділимося враженнями — раптом у когось виникне цікава ідея?

— А разом, на дві голови, ми вже нічого не придумаємо? — знову визвірився Богдан.

— Чому на дві? — Галка вперла руки в боки.

А мою голову ви вже не рахуєте?

— Заспокойся, — Данило миролюбно взяв дівчину за плече. — Це Бодя мою голову не порахував, — він кивнув у бік Майстренка.

Такими сварками починався вже не перший ранок, і це турбувало Ланового дедалі більше. Коли нема чим себе зайняти, приводу перегризтися довго шукати не доводиться. Данило гостріше за інших відчував небезпеку, та вдіяти нічого не міг. Тим більше, що, за великим рахунком, уся компанія опинилася тут, на морі, через нього.

Виходить, він ніби зобов’язався розважати всіх. А не клеїться…

Не знаючи, як далі підтримувати розмову і чи варто підтримувати її взагалі, Данько відійшов від гурту, повернувся до моря, ловлячи лицем легкий бриз, пошукав, за що б зачепитися очима. Спершу вирішив рахувати чайок, та потім перевів погляд на водяну гладінь. Десь далеко плив корабель — Лановий уже знав, що це судно для прогулянок, місцеві підприємливі люди катають відпочивальників, наші герої звикли бачити його щодня. Потім провів поглядом вітрило яхти. Тоді зупинився на цяточці, яка стрімко й упевнено наближалася до них, за лічені секунди набувши обрисів великого катера.