Читать «Таємниця підводного човна» онлайн - страница 12

— Думаєш, що то було щось живе? — перепитав Богдан.

— Ага, — кивнув Данило. — Розумна мисляча істота. Коли Футбол мчав сюди, ви, зрозуміло, не зводили очей з нього. Згоден, вражаюче видовище. Мене воно теж спочатку зачарувало. Але птах сам собою по воді пересуватися не міг. Тож я почав шукати, за що б зачепитися поглядом. Мав же Футбик на чомусь, а точніше, на комусь, стояти! Ще й тримати рівновагу!

— Я нічого й нікого не бачив, — визнав Майстренко.

— Аналогічно, — призналася Галка.

— Можна сказати — я теж, — кивнув Данило. — Проте під водою таки щось було. Вдалося розгледіти темну і досить широку спину, що трималася над водою. Причому я б ризикнув сказати — на одному рівні з водяною поверхнею.

Ілюструючи свою розповідь, Данько навіть почав показувати руками, як виглядало з берега побачене ним видиво. Та друзі не особливо придивлялися до його пантоміми: надто вже неймовірним і простим водночас виявилося Данилове відкриття.

— Чому ж воно не підійшло близько до берега? — поцікавився Майстренко.

— Біля пірсу для нас із тобою доволі глибоко. Човен пристане, катер підійде. Але підводний мешканець таких розмірів, які ми можемо собі уявити, — навряд. Саме тому, думаю, створіння ходило колами. Підпливти ближче не мало можливості.

— Може, виказувати себе не хотіло? — висунула версію Галка.

— Але ж воно вже засвітилося як рятівник нашого Футбола. Думаю, показати себе ближче, в усій, так би мовити, красі за цих обставин підводне створіння могло. Почату справу логічно доводити до кінця. Значить, перешкодити нашому остаточному знайомству могли винятково несприятливі технічні причини. Незадовільна глибина біля пірса, наприклад. Зрештою, іншої причини поки не бачу.

— Але ця істота дружня, як ти вважаєш?

— Мабуть, так — якщо страуса врятувала, — визнав Данило.

— Тоді ти готовий пояснити нам логічно — з ким або з чим ми мало не познайомились? — прямо запитала Галка.

Данило відповів не одразу. Постояв, подивився на море.

— Батько якось розповідав про кримського монстра, — мовив нарешті. — Його вперше бачили в Чорному морі десь сто років тому. Хочете точніше — дев’яносто, хоча особливої ролі це не грає. Все одно монстра не зловили. Та й бачили не так живу істоту, як залишені нею сліди на піску.

— Вилазив на берег?

— Вилазив, — кивнув Данило. — Тільки, повторюся, на власні очі його ніхто не бачив. Судячи зі слідів, то міг бути величезний водяний змій. Рептилія. Тато казав — на пошуки монстра в ті часи відрядили цілий військовий підрозділ. Як ви розумієте, нікого солдати не вполювали. Іншим разом, приблизно через три десятки років, подібну істоту бачили знову. Тільки зовсім біля іншого берега.

— Монстра бачили чи знову — сліди? — перепитав Богдан.

— Ніби монстра. Але очевидець був один. Вчені приїхали, сиділи в засідках досить довго, проте нічого не висиділи. Правда, в той самий час хвилі викидали на берег тіла мертвих дельфінів, черева яких були пошматовані гігантськими зубами. Говорили — то гвинти корабельні зробили. Але дельфіни — чи не найрозумніші з морських мешканців і ось так, по-дурному, під днище судна вони б не потикалися.