Читать «Таємниця підводного човна» онлайн - страница 10

Тим часом від наказів Галка перейшла до вмовлянь, навіть тон змінила «так мами говорять до неслухняних, але все одно таких любих дітей.

— Ну, Футбику, досить уже. Побігав — і буде. Нічого зі мною лихого не сталося, ніякого лиха. Бачив — жива я, здорова, навіть коси цілі. Зовсім на Бодю не злюся. Так треба, розумієш? Так було треба — для тебе в першу чергу! Тебе ж рятували, дурненький! Ну, пробач нас, пробач!

Озирнувшись на Богдана, котрий усе ще лежав на землі, Галка враз стишила голос, промовила одними губами:

— Проси пробачення. Проси бігом.

Не розуміючи, у чому винен перед птахом, Богдан, тим не менше, слухняно загукав:

— Вибач мені, Футболе! Прости, старий, не хотів я!

— Бач, він визнає, — знову повернулася дівчина до страуса. — Усе добре. Кається Бодя, не буде так більше. Все, мир-дружба?

Глянув Футбол через Галчине плече на лежачого Богдана. Чи то зрозумів — навіть бойові страуси лежачого не б’ють, чи справді подарував хлопцеві, а чи, радше за все, заспокоївся — адже все гаразд із дівчиною. Як би там не було, клацнув Футбол дзьобом востаннє, підстрибнув, розвернувся і гордо відійшов убік: мовляв, живи поки що.

Обережно підвівся Богдан. Обтрусився. Посунув за страусом, навіть спробував погукати:

— Футбику, то як — мир?

Але страус глянув на хлопця через плече, витягнув голову, клацнув загрозливо дзьобом: не лізь, мовляв. Потому рушив далі, вже не вважаючи за потрібне приділяти прикрому хлопцеві свою увагу.

— Чого це вік? — спитав Богдан Галку, яка краще за інших вивчила повадки свого улюбленця.

— Не чіпатиме, — розтлумачила дівчина. — Та краще все одно не підходь до нього. Сердиться.

— Надовго?

— Хтозна, — Галка знизала плечима. — Мо’, до вечора попустить, і вже завтра все буде як колись. А може — назавжди. До кінця життя.

— Чийого? Мого чи його?

— Людина живе довше за страуса — сухо відповіла Галка. — І досить. Ти сам винен.

— У чому це я винен? — почав заводитися Майстренко. — Сам би він ніколи не…

— Стоп!

Це нагадав про себе Данило — піднявши руку, мов рефері, двома кроками наблизився до друзів, опустив правицю, ніби розділивши обох.

— Ти чого? — здивувався Богдан.

— Стійте, кажу. Не про те сперечаєтесь.

— Нічого собі — не про те! Мене мало не вбили, а ти…

— Спокійно, — перервав його Данило, піднісши голос. — Що сталося — те сталося. Не знаю, чи можна було таке передбачити. Але й не варто вважати страуса невдячним. Ми з вами не про те говоримо. Справді, сам Футбол ніколи б не вибрався з води на сухе місце. Знаєте, чому? Бодю, ти пірнав з пірса — глибоко там?

— Доволі глибоко! Навіть двометровому баскетболістові по маківку!

— Не знаю про баскетболістів, але страус точно потонув би. Ну, не те, щоб зовсім потонув, ми б не дали. Та впав би в воду, наковтався, почав би борсатись… Ми б утрьох довгенько порались біля нього. Та ми за всім цим про дві важливі обставини забули. Перша страуса викрали у нас на очах, і я поняття не маю, хто. Але викрадача ми хоча б бачили й можемо при нагоді впізнати. Яким чином у нас на очах страус повернувся назад — ось загадка із загадок. І ось у чому треба розібратись. А не людину з птахом мирити. Хіба ні?