Читать «Чорний красень» онлайн - страница 50

— Чим можемо допомогти?

— Їхати верхи вмієте?

— Знаєте, сер, вершник із мене так собі, та задля леді Анни я ладен ризикнути своїми в’язами. Цієї зими вона дуже виручила мою дружину.

— Тоді, мій друже, сідай на цього коника — за в’язи можеш не переживати, — мерщій скачи до лікаря і попроси, щоб він негайно приїхав сюди; а сам їдь до графського маєтку, розкажи, що сталося, і нехай вони пришлють екіпаж та ще когось на допомогу. Ага, і покоївка леді Анни хай теж сюди їде. Я чекатиму на них тут.

— Усе зроблю, сер, усе буде зроблено, я молитиму Бога, щоб мила юна леді швидше отямилася. Слухай-но, Джо, — звернувся він до свого напарника, — ану, бігом по воду і ще перекажи моїй старій, хай кидає всі справи і летить сюди до леді Анни.

Він сяк-так видерся в сідло, крикнув «вйо!», стиснув мої боки ногами, і ми, зробивши невеличкий гак, щоб обминути рівчак, рушили у зворотному напрямку. Мій вершник не мав батога, і, схоже, це його бентежило. Та зі мною не потрібно було жодних батогів, відтак йому тільки довелося міцніше тримати повід і не випасти із сідла. Я старався бігти так, аби ним підкидало якомога менше, та коли ми йшли по нерівному, в нього кілька разів таки вихопилося:

— Агов! Тихіше!.. Легше!..

Скакати по дорозі було значно легше, і ми швидко виконали всі свої доручення.

Коли його запросили до будинку, аби промочити з дороги горло, він навідріз відмовився.

— Ні-ні, я зараз же їду назад, тут є коротка дорога полями, і я встигну повернутися до того, як приїде екіпаж.

Коли всі дізналися про новину, в маєтку зчинився несусвітній шарварок. Мене завели до стайні, розсідлали, розгнуздали і накрили попоною.

Поспішно засідлали Джинджер і послали по лорда Джорджа, а трохи згодом я почув торохкотіння коліс екіпажа.

Повернулася Джинджер нескоро, і, коли ми залишилися сам-на-сам, вона сказала:

— Розповісти можу небагато, ми майже всю дорогу гнали учвал і прибули одразу ж після лікаря. Якась жінка сиділа на траві, і голова юної леді лежала на її колінах. Лікар вливав їй у рот якусь рідину, а коли він щось пробурмотів, я зрозуміла: «Вона жива». Потім хтось узяв мене за повід і відвів від того місця. Трохи згодом леді Анну перенесли в екіпаж, і ми всі разом рушили додому. Дорогою нам трапився один джентльмен, якому господар пояснив, що сталося, і сказав, що леді Анна ще непритомна, але він сподівається, що обійшлося без серйозних травм.

Йорк не схвалював рішення лорда Джорджа зробити із Джинджер гунтера. Він говорив, що поки кінь звикає до нового місця, йому потрібна впевнена, тверда руки, а не такий легковажний їздець, як наш лорд Джордж.

Сама Джинждер була захоплена цим, та іноді, коли вона верталася до стайні, було важко не помітити, яка вона перенапружена. Час від часу Джинджер покашлювала, але вона була занадто гордою, щоб нарікати. Я починав за неї хвилюватися.

Через два дні після пригоди до мене зайшов Блантайр. Він приязно плескав мене по спині й не шкодував для мене гарних слів, а лордові Джорджу сказав, що я не гірше за людей розумів, яка небезпека загрожує леді Анні.