Читать «Смерть — діло самотнє» онлайн - страница 26

А проте перед моїми дверима була калюжка води.

І сліди босих ніг: один ланцюжок вів до мене, до дверей, другий — назад.

Я стояв, дивлячись на них, певне, секунд із десять, поки мене прорвало.

— Ну постривай!

Хтось же таки постояв тут мокрий із півхвилини, міркуючи, чи я не сплю, і вже майже зважившись постукати в двері, а тоді подався геть, до моря.

Та ні. Я кліпнув очима. Не до моря. Море було праворуч, на захід.

А сліди босих ніг тяглися ліворуч, на схід.

Я рушив по них.

Біг чимдуж, ніби сподіваючись наздогнати оту невеличку зливу.

Аж поки добіг до каналу.

Сліди уривались на самому краєчку…

О боже!

Я втупив очі в масну воду.

Мені було видно, де той хтось виліз на берег, щоб почалапати нічною вулицею до мого помешкання, а тоді бігом гайнути назад — відстань між слідами, що вели до каналу, була ширша — і…

Пірнути?

Боже мій, та хто ж стане плавати в цій бруднющій воді?

Хтось, кому до всього байдуже, хто не боїться ніякої зарази? Хто полюбляє з'являтися серед ночі й зникати в пітьмі задля якоїсь диявольської розваги чи задля самої смерті?

Я побрів понад високим берегом каналу, пильно видивляючись униз, чи не вигулькне щось на чорній поверхні води.

Припливна хвиля відлинула, тоді повернулася, промкнувшись крізь проіржавілу заставку шлюзу. Майнуло щось ніби зграйка малесеньких тюленят, та насправді то були всього-на-всього водорості, що пливли за водою.

— То ти все ще там? — прошепотів я. — Навіщо ти приходив? І чому саме до мене?

Я глибоко вдихнув, та так і завмер з повітрям у грудях.

Бо у воді по той бік хисткого пішохідного містка, в заглибині під невеликим бетонним виступом…

Мені привиділось, ніби на поверхню зринуло масне пасмо волосся, а потім і лискуче чоло. І очі, що втупилися в мене. То могла бути морська видра, чи собака, чи невеликий чорний дельфін, що не знати як утрапив у канал і не міг вибратися назад у море.

Загадкова голова, наполовину вистромившись із води, вже довго не зникала.

І мені пригадалося те, що я прочитав колись хлопчиськом в одному з любих мені тоді романів про Африку. Про крокодилів, що населяли підводні печери по берегах річки Конго. Ті страховиська залазили туди й ніколи не показувались на поверхні. Зачаївшись під водою, вони вичікували, поки якийсь необачний дурень поткнеться в річку й попливе повз них. А тоді миттю виринали із своїх підводних лігвищ і бенкетували.

Невже й я оце дивлюся на таке страховисько? На когось такого, кому до вподоби нічні припливи, хто ховається в заглибинах попід берегом, а потім виходить і кудись скрадається, залишаючи по собі дощ?

Я дивився на темну голову у воді. І вона дивилася на мене блискучими очима.

Ні. То не може бути людина!

Мене пройняв дрож. І я порвався вперед, як ото пориваєшся до якогось жахіття, сподіваючись прогнати його: налякати павука, щура, змію. Мене підштовхнула не хоробрість, а страх.

Темна голова зникла. По воді пішли брижі.

Більше голова не зринала.

Весь тремтячи, я повернув назад тим слідом від лиховісного дощу, що приходив до мого порога.

Біля самих дверей і досі стояла калюжка води.