Читать «Смерть — діло самотнє» онлайн - страница 25
Рей Дуглас Бредбері
Вона співала. І, співаючи, пританцьовувала.
Переді мною ніби високо піднялася важка завіса театру «Метрополітен», обвинула Гібралтарську скелю й разом з нею закружляла від помаху палички якогось знавіснілого диригента, що вміє запалювати слонів-танцівників і викликати з океанських глибин примарних білих китів.
Фанні ще не доспівала першу пісню, як я знову заплакав.
Цього разу — від сміху.
Тільки згодом я похопився.
Боже мій! Це ж уперше. В своїй кімнаті. Вона співала…
Унизу вже схилялося надвечір.
Я стояв на освітленій сонцем вулиці, похитуючись, відчуваючи в роті присмак вина, і дивився на другий поверх багатоквартирного будинку.
Звучала мелодія прощальної пісні, пісні розлуки Баттерфляй з її молодим лейтенантом у білій уніформі, що відпливав назавжди.
На балконі виникла велика постать Фанні; вона дивилася вниз на мене, її невеликий, схожий на пуп'янок троянди рот сумно всміхався на круглому, як повен місяць, обличчі, що поглинуло оту молоду дівчину, а з-позад неї линула музика, промовляючи про нашу дружбу й сьогоднішню розлуку.
Дивлячись на неї, я згадав про Констанс Реттіген, що замкнулась у своїй маврітанській фортеці біля моря. Я хотів був гукнути до Фанні й спитати, чи є між ними подібність.
Але Фанні вже махала рукою. І мені залишалося тільки помахати їй у відповідь.
За цієї гарної години я був готовий до зустрічі з Венецією.
«Ну, невеличкий лисуватий чоловіче, зовсім не схожий на детектива, — думав я, — ну, Елмо Крамлі, начувайся, я йду!»
Та все, на що я спромігся у Венеції, було марне ходіння сюди-туди перед поліційним відділком, з почуттям власної нікчемності.
Я ніяк не міг розважити, хто він, цей Крамлі, що був десь там, — прекрасний принц чи лиха потвора.
Оця непевність і змушувала мене тинятися на тротуарі, аж поки із загратованого вікна другого поверху визирнув хтось нібито схожий на Крамлі.
І я втік.
На саму думку про те, як він розтулить рота, як звідти, наче з паяльної лампи, вихопиться полум'я і обсмалить невинний пушок на моїх щоках, серце в мене падало додолу, наче слива з дерева.
Господи, міркував я, коли я нарешті зможу стати перед ним і викласти всі ті похмурі дива, що, наче могильний порох, збираються докупи в моїй скриньці з рукописом? Коли?
Скоро вже.
Тієї ж таки ночі сталося ось що.
Десь годині о другій за дверима мого помешкання пройшла невеличка злива.
Яка дурниця, подумав я, лежачи в ліжку й дослухаючись.
Хай йому чорт!
Я підскочив до дверей і розчахнув їх навстіж.
На небі не видно було ані хмаринки. Ясно сяяли зорі, ніде ні мли, ні туману. Звідки б то взятися дощу?
