Читать «Смерть — діло самотнє» онлайн - страница 2

І в цих, і в інших творах Бредбері майже незмінно присутня тема, що червоною ниткою проходить крізь усю його творчість, — гуманістична тема боротьби Добра із Злом, Світла з Мороком. Особливо виразно прозвучала вона в написаній у похмурі, ганебні для Америки роки маккартистської реакції повісті «451° за Фаренгейтом». Трохи в іншому, казково-алегоричному аспекті виникає ця ж таки тема в повісті «Щось лихе до нас іде» (1962), а в новому романі «Смерть — діло самотнє» (1986) вона вкладена в досить несподівану для Бредбері детективну форму, хоч, по суті, цей твір має виразний автобіографічний характер і певною мірою продовжує лінію «Кульбабового вина».

«Смерть — діло самотнє» — чи не найбільш ексцентричний з відомих нам творів Рея Бредбері. Ексцентричний його сюжет, ексцентричні персонажі, більшість яких — самотні неприкаяні диваки, що не знайшли свого місця в «найдемократичнішій країні світу», де проста людина — ніхто. Разом з тим це твір, як уже зазначено, великою мірою автобіографічний, сказати б, такий собі ліричний спомин автора про свою письменницьку молодість і про давніх друзів. Бредбері сам визнав це в одному з недавніх інтерв'ю і наголосив: «Мою нову книжку, як і всі мої твори, робить дійовою „мистецтво повороту“, мистецтво змінити тему розмови, відвернути увагу читача на щось інше. В ній важлива не основна інтрига, а те, що час від часу я відходжу від сюжету й кажу читачеві: ось мої відчуття, спробуй і ти це відчути». А говорячи в іншому інтерв'ю про свою творчість узагалі, він ніби підсумовує: «Я передаю людям свою любов до життя. Я навчаю їх усвідомлювати: ось що означає любов. Починаєш з малого, а збуджуєш у людях дуже високі почуття».

Пропонуючи читачам новий твір видатного письменника-гуманіста, редакція складає щиру подяку авторові за надане «Всесвіту» право першої публікації роману в Радянському Союзі.

СМЕРТЬ — ДІЛО САМОТНЄ

З любов'ю — Донові Конгдону, з чиєї спонуки з'явилася ця книжка. А також пам'яті Реймонда Чандлера, Дешіла Хеммета, Джеймса М. Кейна та Росса Макдоналда. А також моїм друзям та вчителям Лі Бреккетові й Едмонду Гамілтону, яких мені так бракує.

В ті давні дні наша каліфорнійська Венеція мала багато чого до послуг людей, схильних удаватися в зажуру. Майже щовечора містечко повивав туман, від прибережних нафтових свердловин линув стугін машинерії, а коли знімався вітер, тужно виспівуючи на пустирищах та безлюдних вулицях, у шибки із сичанням мело піском.

То були дні, коли прогулянковий поміст у Венеції занепадав і осідав у море, і там-таки можна було побачити схожу на кістяк величезного динозавра естакаду «Крутих гірок», яку заливало хвилями припливу.

У кінці одного довгого каналу ви могли натрапити на старі циркові фургони з клітками, не знати вже й коли скинуті у воду, і, придивившись до них опівночі, побачити, що там точиться своє життя: з припливом у клітках з'являлась риба та раки, і здавалося, що загинути отак від іржі приречені цирки всіх часів.

А ще був гримкий і навальний, як гірська лавина, великий червоний трамвай, який щопівгодини мчав до моря, а опівночі востаннє виписував коло на розвороті, сиплючи іскрами з високих дротів, і гнав назад з таким стогоном, з яким, мабуть, перевертаються мерці в домовинах, — наче й самі трамвайні вагони, й самотні вагоноводи, що, погойдуючись у своїх кабінах, правили ними, вже знали: наступного року їх тут не буде — колію заллють асфальтом, а високе павутиння дротів змотають на величезні котушки й повезуть геть.