Читать «Смерть — діло самотнє» онлайн - страница 18

Він знову стоїть за дверима.

Він стояв у трамвайному проході.

Ні, ні. Це вже занадто!

Хіба ж то злочин — стояти в трамвайному проході й стогнати, так само як стояти отут у коридорі і тільки дивитися на двері, щоб старий знав, що ти тут стоїш — стоїш і мовчиш?

Ну гаразд, та що, як одної ночі він — хоч би хто він був — увійде до кімнати?

Ввійде із своїм самотнім ділом?

Я знов подивився на видряпаний напис на стіні, такий же блідий і невиразний, як і об'явка про канарок у вікні з вулиці. І відступив, одірвався од тих моторошних слів самотності й розпуки.

У коридорі я постояв, дихаючи повітрям цього дому й намагаючись угадати, скільки разів протягом останнього місяця тут стояв хтось інший, у кого під шкірою обличчя прозирав вискалений череп.

Мене поривало обернутись і щосили гукнути нагору, так щоб аж задеренчали порожні пташині клітки:

«Якщо він прийде знову, покличте мене!»

Та як? Я побачив у кутку порожню поличку, де колись був телефон, а під нею телефонний довідник за 1933 рік.

То хай закричить у вікно!

Але хто почує її голос, схожий на скрегіт ключа в заіржавілому замку?

Я сам прийду й чатуватиму під дверима, подумав я.

Чому?

Тому що ота видобута з дна річки мумія, ота напівжива жінка на схилі віку, яка лежить нагорі сповита в поховальний саван, з надією чекає холодного подмуху вітру, що шугне сходами й залетить до неї в кімнату.

Треба позамикати всі двері, подумав я.

Та коли спробував причинити надвірні двері, вони не подалися.

І я почув шепіт холодного вітру, що залітав до будинку.

Я мчав до поліційного відділка, але на півдорозі сповільнив біг і зупинився. Тому що позаду, біля самих моїх вух, зашурхотіли сухими крильцями мертві канарки.

Вони просилися на волю. Тільки я міг визволити їх.

А ще тому, що я відчув, як тихі води Нілу здіймаються над намулом, загрожуючи захлюпнути й змити стародавню Нікотріс, двотисячорічну фараонову дочку.

Тільки я міг зупинити каламутний Ніл, не дати йому підхопити царівну й понести її геть, до мулистого гирла.

І я подався до свого «Ундервуда».

Я описав і визволив птахів. Я описав і визволив висхлу стару мумію.

Почуваючи себе винним, але щасливим, щасливим, але винним, я виймав з машинки аркуші й один по одному складав до своєї схожої на пташину клітку й на мулисте річкове дно романної скриньки, де вони співали, тільки коли прочитаєш надруковані на них слова, і шепотіли, коли їх перегортаєш.

І тоді, сповнений спасенної радості, я вийшов з дому.

Я рушив до поліційного відділка, аж роздимаючись від грандіозних фантазій, маячних ідей, неймовірних доказів, можливих припущень і очевидних розв'язань.

Діставшись туди, я почував себе неперевершеним акробатом, що виконує свій номер на найвищій трапеції, спущеній з найбільшої повітряної кулі.

Я й гадки не мав, що детектив-лейтенант Елмо Крамлі озброєний довгими шпильками й пневматичною рушницею.

Коли я з'явився біля поліційного відділка, він саме виходив з надвірних дверей. Мабуть, щось у моєму обличчі підказало йому, що я ось-ось вибухну й геть завалю його своїми припущеннями, здогадами, умовиводами й доказами. Отож він квапливо провів рукою по обличчю, рвучко відступив був до дверей, а потім обережно рушив уперед, так наче наближався до міни.