Читать «Енн у Домі Мрії» онлайн - страница 17

Вони весело посідали за накритий до вечері стіл. Полум’я в каміні відганяло прохолоду вересневого вечора, проте легкі морські вітерці залітали в їдальню, коли заманеться, крізь навстіж розчахнуте вікно. Перед очима в господарів та гостей розгортався чарівний краєвид із затокою, поза якою гінким пасмом тяглися низькі фіолетові пагорби. Стіл угинався під вагою численних наїдків, приготованих старою пані Блайт, проте piece de resistance, поза всяким сумнівом, стала велика таця морської форелі.

— Я тут подумав, що після мандрівки вона вам мовби як смакуватиме, — сказав капітан Джим. — Свіжішої форелі й на світі нема, пані Блайт. Вона ще якісь дві години тому живісінька плавала в морі.

— А хто ж сьогодні наглядає за маяком, капітане? — поцікавився лікар Дейв.

— Небіж Алек. У цьому він незгірш за мене тямить. А я, мушу сказати вам, дуже радий, що ви запросили мене на вечерю. Голодний я добряче — обід мені сьогодні видався поганенький.

— Ви там у себе, на маяку, певне, увесь час недоїдаєте, — дорікнула стара пані Блайт. — Куховарити не хочете, от і їсте абияк.

— Я куховарю, пані Блайт, я куховарю! — запротестував капітан Джим. — І взагалі живу, мов король. От учора ходив собі в Глен, купив аж два фунти м’яса. Думав, буде в мене сьогодні шикарний обід.

— І що ж тоді сталося? — не вгавала стара пані Блайт. — Ви його загубили дорогою?

— Ні, — зніяковів капітан Джим. — Я саме вкладався спати, коли це приблудився до мене пес — такий змарнілий, обдертий — і попросився переночувати. Мабуть, живе десь там, у рибальському селищі. Я не міг прогнати бідолаху — лапу він собі десь поранив. То я замкнув його на веранді — кинув йому стару торбу, щоб він мав де лягти, — а сам пішов спати. Але чомусь ніяк не міг заснути. Крутився, думав — аж тоді згадав, що пес мовби як був голодний.

— І ви встали й віддали йому м’ясо — усе м’ясо! — вигукнула стара пані Блайт із переможним докором у голосі.

— Таж більше нічого й не було, що я міг би дати йому, — винувато пояснив капітан Джим. — Нічого, що пес міг би їсти. А він таки був негодований, бо враз його все й проковтнув. Я всю ніч проспав безтривожно, та обід у мене був після того скупий — ні юшки, ні петрушки. А пес утік додому зранку. Ото вже нітрохи не вегетаріанець.

— Треба ж оце голодувати через якогось нікчемного пса, — пирхнула стара пані Блайт.

— Ми не знаємо: для когось, може, він — найкращий друг, — заперечив капітан Джим. — Хоча так-то цього й не скажеш, але не можна судити про собаку лише з вигляду. Усередині він, може, як я сам, — справдешній красень. Хай навіть Перший Помічник не був від нього в захваті й лаявся просто-таки брутально. Але він упереджений — як усякий кіт, усякого пса сприймає кепсько. І все ж я залишився без обіду, тому такі смачні наїдки в цьому приємному товаристві — то для мене велика втіха. Добре діло — мати хороших сусідів.