Читать «Енн у Домі Мрії» онлайн - страница 134

— Я можу примиритися з ним задля пам’яті капітана Джима, бо мені, пані Блайт, дорогенька, подобався був старий. І я стежитиму, щоб він мав собі кусень і на додачу — кожнісіньку мишку, що опиниться в мишоловці. Але більшого не просіть, пані Блайт, дорогенька. Коти — це коти і, повірте моєму слову, нічим іншим вони ніколи не будуть. Бодай не пускайте його до благословенного малятка, пані Блайт, дорогенька. Уявіть, який то буде жах, коли він висмокче подих із нашого милого дитятка.

— То буде справдешня котострофа, — мовив Гілберт.

— Смійтеся, лікарю, дорогенький, та глядіть, щоб на кутні не засміятися, коли одного разу це станеться.

— Коти не висмоктують подиху з немовлят, — заперечив Гілберт. — Це лише старий забобон, Сьюзен.

— Може, забобон, а може, і ні, лікарю, дорогенький. Я знаю лиш те, що воно трапляється. Кіт жінки небожа мого зятя висмоктав подих з їхнього хлопчика, і бідне невинне дитя було майже вмерло, як вони його знайшли. І байдуже, забобон то чи ні, пані Блайт, дорогенька, а щойно я побачу, як це жовте чудовисько нипає коло нашого янголятка, то певне почастую його коцюбою.

Пан та пані Еліот жили щасливо й дружно в яскраво-зеленім будинку. Леслі була зайнята вишиванням: вони з Оуеном мали побратися на Різдво. Енн міркувала, що ж вона робитиме, коли її подруга поїде з Чотирьох Вітрів.

— Зміни стаються повсякчас. Варто життю стати справді приємним, як щось у нім напевне змінюється, — зітхнула вона.

— Продається старий будинок Морганів у Глені, — мимохідь завважив Гілберт.

— Он як? — байдуже відказала Енн.

— Так. Тепер, коли пан Морган помер, пані Морган хоче переїхати до дітей у Ванкувер. Мабуть, вона продасть його задешево, бо на такий великий дім у такому маленькому селі важко знайти покупця.

— Там дуже гарна околиця, тож вона його, напевне, таки знайде, — неуважно мовила Енн, міркуючи, як буде краще — підрубити чи обметати шви на довгих сорочечках Джема. Її крихітний хлопчик уже за тиждень мав вирости з пелюшок, і Енн була готова плакати на саму думку про це.

— А що, як нам купити його, Енн? — поцікавився Гілберт.

Енн випустила шитво з рук і вражено поглянула на чоловіка.

— Ти жартуєш, Гілберте?

— Нітрохи, моя дівчинко.

— І покинути цей будиночок — наш милий Дім Мрії? — недовірливо запитала вона. — Гілберте, я й думати не хочу про таке!

— Вислухай мене терпляче, кохана. Я розумію й цілком поділяю твої почуття. І все ж ми обоє знали, що рано чи пізно будемо змушені переїхати.

— Але ж не так швидко… не зараз, Гілберте.

— Нам більше ніколи може не випасти така змога. Якщо ми не купимо будинку Морганів, його купить хтось інший, а в Глені більше немає ні житла, де ми могли б оселитися, ні годящої ділянки для забудови. Цей будиночок був і назавжди лишиться тим, чим жоден інший не зможе стати для нас, я визнаю це; та як на лікаря, ти знаєш, він надто далеко стоїть від села. Ми відчували цю незручність, хоч і мирилися з нею. Тим паче, він уже став замалий для нас усіх, а через кілька років, коли Джему знадобиться своя кімната, нам геть не вистачить місця.