Читать «Пригоди Піноккіо» онлайн - страница 37

— А лікті… вони твердіші за ноги! — простогнав інший, що у відповідь на безсоромні кпини дістав удар у живіт.

Так чи інак, а Піноккіо після одного копняка ногою та одного удару ліктем умить завоював повагу і прихильність усіх хлопчаків школи. І всі стали його обіймати і страшенно його полюбили.

Учитель теж хвалив його, бо він бачив, що Дерев’яний Хлопчик уважний, старанний і недурний, що він завжди першим приходить до школи і останнім встає, коли урок закінчується.

Його єдиною вадою було те, що заприятелював із хлопцями, серед яких чимало пропащих нероб, що зовсім не мали бажання вчитися і взагалі щось робити.

Учитель щодня попереджав його, і добра Фея не раз говорила:

— Стережися, Піноккіо! Твої погані шкільні товариші рано чи пізно доведуть до того, що ти втратиш всяке бажання вчитися. Ба більше, вони можуть тебе занапастити.

— Кого занапастити? Мене? — відповідав Дерев’яний Хлопчик, знизуючи плечима, і стукав указівним пальцем себе по лобі, що мало означати: «Тут мізків, слава Богу, вистачає!»

І ось однієї чудової днини дорогою до школи він зустрів гурт товаришів, які його запитали:

— Ти вже чув новину?

— Ні.

— Неподалік звідси в морі з’явилася Акула завбільшки з гору.

— Невже?… Чи це не та Акула, що плавала тут, коли потонув мій бідолашний батько?

— Ми йдемо на узбережжя, щоб на неї поглянути. Підеш з нами?

— Ні, я піду до школи.

— Та хай їй грець, тій школі! Завтра підемо до школи. На два уроки більше чи менше — все одно залишимось віслюками!

— А що на це скаже вчитель?

— Нехай учитель говорить все, що йому заманеться. За це він і отримує платню, аби нас щодня лаяти.

— А моя мати?

— Та мати ні про що і не довідається, — відповіли погані товариші.

— Знаєте, що я зроблю? Акулу з певних особистих причин я маю обов’язково побачити… але після школи.

— От йолоп! — заволав увесь гурт. — Невже ти гадаєш, що така величезна рибина чекатиме, поки ти прийдеш? Коли їй стане нудно, вона попливе геть, шукай її тоді!

— Скільки звідси до узбережжя?

— Туди й назад година.

— Увага! Вперед! Біжімо на заклад! — закричав Піноккіо.

За цією командою вся банда із зошитами і книжками під пахвою кинулася бігти полем, а Піноккіо — попереду всіх, немов у нього виросли крила.

Час від часу він обертався і глузував зі своїх товаришів, що залишилися далеко позаду. Дивлячись, як запилюжені хлопці, висолопивши язики, сапають, пихкають і обливаються потом, він радів од щирого серця. Бідолаха ще не знав, яким страшним подіям він біжить назустріч.

Розділ 27

Бійка між Піноккіо і його товаришами. Одного з них поранено. Дерев'яного Хлопчика заарештовують

Нарешті хлопці досягли морського берега. Піноккіо довго вдивлявся в море, проте Акули так і не побачив. Море було спокійне і гладеньке, немов гігантське кришталеве люстро.

— Де ваша Акула? — запитав він у товаришів.

— Мабуть, вона снідає, — глузливо сказав один.

— Або лягла в ліжко, щоб трохи перепочити, — гигикнув другий.

З цих нісенітних відповідей і безглуздого сміху Піноккіо зробив висновок, що товариші невдало пожартували над ним. Він розсердився і люто накинувся на них: