Читать «Пригоди Піноккіо» онлайн - страница 35

Удома добросерда жінка запросила Піноккіо до накритого столу і поклала перед ним шматок хліба, цвітну капусту і цукерку.

Піноккіо не їв — він ковтав. Його шлунок здавався порожнім, як квартира, де півроку ніхто не жив.

Коли його жахливий голод поступово притлумився, він підвів голову, щоб подякувати своїй благодійниці. Та не встиг він до ладу розгледіти її обличчя, як довге-предовге «о-о-о-о» — вирвалося з його горла, і він, остовпілий, залишився непорушно сидіти з широко розкритими очима і ротом, набитим цвітною капустою і хлібом.

— Що тебе так здивувало? — запитала добра жінка й усміхнулася.

— Ви… — залепетав Піноккіо, — ви… ви… ви схожі… ви мені нагадуєте… так, так, той самий голос… те саме волосся… так, так, так… у вас блакитне волосся… як у неї!.. Люба маленька Феє, моя мила Феє!.. Ну скажіть мені, що це ви, справді ви! Якби ви знали! Я так плакав, так страждав!..

На цім слові сльози бризнули в нього з очей, він упав навколішки і обійняв ноги таємничої жінки.

Розділ 25

Піноккіо дає Феї обіцянку стати чемним і вчитися, бо йому набридло бути дерев'янком і він мріє стати справжнім хлопчиком

Спочатку добра жінка заперечувала, що вона маленька Фея з блакитним волоссям. Та, зрозумівши, що таємницю розкрито, вона не стала більше прикидатися, зізналася і сказала Піноккіо:

— Як ти, дерев’яний шахраю, зрозумів, що я — це я?

— Мені це відкрила велика любов до вас.

— То ти пам’ятаєш? Адже ти мене залишив маленькою дівчинкою, а тепер ти бачиш мене жінкою, і я могла б, мабуть, бути твоєю матір’ю.

— Це дуже добре, тому що тепер я можу називати вас не сестричкою, а мамою. Я вже давно мрію про маму, як у всіх дітей. Та як ви зуміли так швидко вирости?

— Це моя таємниця.

— Навчіть мене — я також хотів би трохи підрости. Хіба ви не помічаєте? Я все ще зростом із головку сиру.

— Але ж ти не можеш рости, — пояснила йому Фея.

— Чому?

— Бо дерев’яні хлопчики не ростуть. Вони приходять на цей світ дерев’яними хлопчиками, живуть і помирають дерев’яними хлопчиками.

— Мені так остобісіло бути Дерев’яним Хлопчиком! — вигукнув Піноккіо і вдарив себе кулаком по голові. — Час мені вже стати людиною.

— І ти станеш людиною, якщо заслужиш.

— Правда? А чим я можу це заслужити?

— Це просто. Ти повинен тільки звикнути бути хорошим хлопчиком.

— А хіба я не хороший хлопчик?

— На жаль, ні. Хороші хлопчики слухняні, а ти…

— А я неслухняний.

— Хороші хлопчики старанно вчаться і працюють, а ти…

— А я ледар і волоцюга.

— Хороші хлопчики завжди кажуть правду…

— А я часто брешу.

— Хороші хлопчики охоче відвідують школу…

— А мені осоружна сама лише думка про це. Але відсьогодні я почну нове життя!

— Ти мені обіцяєш?

— Обіцяю. Я буду хорошим хлопчиком на втіху своєму батькові… А куди він дівся, мій бідолашний татусь?

— Цього я не знаю.

— Чи пощастить мені взагалі колись побачити і обійняти його?

— Сподіваюся, що так. Я навіть упевнена.

Ця відповідь неймовірно ощасливила Піноккіо, він схопив Феїні руки і став їх цілувати. Потім підвів голову, подивився на неї з любов’ю і запитав: