Читать «Пригоди Піноккіо» онлайн - страница 38
Карло Коллоді
— Ну? Навіщо ви мені наплели цю дурну казку про Акулу?
— На те були причини, — відповіли вони в один голос.
— Які?
— Ти пропустив заняття і пішов з нами. Хіба тобі не соромно щодня так сумлінно відвідувати уроки? Хіба тобі не совісно так старанно вчитися?
— Та що вам до того, як я вчуся?
— Через тебе нас зневажає вчитель.
— Чому?
— Тому що старанні учні таких як ми, неохочих до навчання, виставляють ідіотами перед учителем. А ми не хочемо, щоб нас вважали такими: ми також маємо гордість!
— Що ж я повинен робити?
— Ти повинен також зненавидіти школу, уроки і вчителя. Це наші головні вороги.
— А якщо я й надалі старанно вчитимуся?
— Тоді ми з тобою більше не знатимемося і за першої ж нагоди поквитаємося за все.
— Ви мелете дурниці, — сказав Дерев’яний Хлопчик і похитав головою.
— Стережися, Піноккіо, — загорлав найкремезніший зі всієї ватаги, — ми не дозволимо тобі бути ні гордієм, ні стукачем! Якщо ти не боїшся нас, то ми боїмося тебе ще менше. Май на увазі: ти один, а нас семеро.
— Сім смертних гріхів, — голосно розсміявся Піноккіо.
— Ви чули? Він усіх нас образив! Він обізвав нас смертними гріхами!
— Піноккіо, забери свої слова, інакше буде непереливки!
— Хі-хі! — вимовив Дерев’яний Хлопчик і глузливо приклав вказівного пальця до кінчика носа.
— Піноккіо, начувайся!
— Хі-хі!
— Ми відлупцюємо тебе, як собаку!
— Хі-хі!
— Ти повернешся додому з розквашеним носом!
— Хі-хі!
— Ось тобі хі-хі! — гаркнув найхоробріший з нероб. — Завдаток, який ти можеш зберегти собі на вечерю! — І він ударив його кулаком по голові.
Проте на удар не забарилася відповідь: Піноккіо не зволікаючи застосував кулаки, і зав’язалася запекла бійка.
Хоча наш герой був сам, він захищався, як лев. Він так добре молотив своїми ногами, зробленими з найкращої твердої деревини, що його ворогам довелося триматися від нього на відстані. А влучивши в ціль, ноги Піноккіо залишали помітні сліди — великі синці.
Хлопчаки, лютуючи, що не можуть дістати свого ворога, схопили метальні снаряди: повідкривали свої ранці й закидали його букварями, граматиками й іншими шкільними підручниками. Однак спритний і верткий дерев’янко майстерно ухилявся, всі книжки пролітали повз нього і падали в море.
Уявіть, що сталося з рибами! Вони думали, що книжки — то їжа, і зграями спливали до поверхні. Та варто було їм скуштувати сторіночку чи обкладинку, як вони з огидою одразу ж випльовували частування, немов хотіли сказати: «Це не для нас, ми звикли до ліпшої їжі!»
Тим часом битва набирала обертів. Тут із води виліз великий Рак; він поволі виплазував на берег і крикнув голосом, що звучав, як застуджена труба:
— Ви, дурні нероби, негайно припиніть бійку! Такі бійки між хлопчиськами рідко мають хороший фінал. Хоч би не сталось лиха!
Бідолашний Рак! З таким успіхом він міг би проповідувати вітрам і хвилям. Піноккіо люто озирнувся і грубо відповів:
— Стули пельку, нудний Раче! Краще з’їж кілька льодяників од кашлю, аби прочистити свою горлянку. Або лягай у ліжко і пропітній як слід!