Читать «Пригоди Піноккіо» онлайн - страница 34

«Зрозуміло, — сказав собі ледар Піноккіо, — це село не для мене. Я не здатний до праці».

Однак його мучив голод, бо вже цілу добу він нічого не їв, навіть пшоняної каші.

Що робити?

У нього було тільки дві можливості вгамувати голод: або шукати роботи, або роздобути сольдо чи шмат хліба, ставши на центральній площі з простягнутою рукою.

Жебрати було соромно, бо татко йому не раз втовкмачував, що на це мають право тільки немічні літні люди і каліки; всі решта зобов’язані працювати.

Аж ось на вулиці з’явився засапаний спітнілий чоловік, що сам насилу штовхав дві грабарки з вугіллям.

Піноккіо пильно придивився до його обличчя і вирішив, що це хороша людина, тож наблизився до нього і, від сорому опустивши очі долі, мовив тихеньким голоском:

— Чи не подасте мені сольдо, щоб я не помер з голоду?

— Не один сольдо, — відповів вугільник, — а цілих чотири ти отримаєш, якщо допоможеш мені довезти до будинку ці дві грабарки.

— Ви мене дивуєте! — скривджено заперечив Дерев’яний Хлопчик. — Закарбуйте собі на носі, що я ніколи ще не був в’ючаком і не возив грабарок.

— То ліпше для тебе! Якщо ти справді такий голодний, хлопчику мій, тоді відріж собі дві-три товсті скибки від своєї зарозумілості та з’їж їх, тільки гляди, не вдавись.

За кілька хвилин з’явився каменяр, що ніс на спині ящика з вапном.

— Добродію, чи не подасте бідному хлопчикові, що позіхає з голоду, один сольдо?

— Охоче. Йди зі мною, допоможи мені віднести вапно, і тоді матимеш цілих п’ять сольдо.

— Але вапно важке, — сказав Піноккіо, — а я не хочу напружуватися.

— Якщо ти не хочеш напружуватися, хлопчику мій, тоді позіхай, скільки тобі заманеться. Боже помагай.

Протягом півгодини повз нього пройшло ще чоловік із двадцять. Піноккіо у кожного просив подаяння, та всі лише відповідали йому:

— Невже тобі не соромно? Дарма ти вештаєшся вулицями. Ліпше знайди роботу і навчися заробляти на хліб.

Нарешті з’явилася добра жінка з двома глеками води.

— Якщо ваша ласка, добра пані, можна я ковтну води з вашого глека?

— Пий, мій хлопчику, — сказала жінка і поставила обидва глеки на землю.

Насьорбавшись води, як гриб, Піноккіо витер рота і промимрив:

— Що ж, спраги я вже позбувся. Якби я міг ще й позбутися голоду, не напружуючись!

Коли добра жінка почула ці слова, вона квапливо мовила:

— Якщо ти допоможеш мені донести до будинку один із цих глеків, я дам тобі шматок хліба.

Піноккіо пильно подивився на глек, та згоди не дав, але й не відмовив.

— А до хліба я дам тобі велику миску цвітної капусти, приправленої оцтом та олією, — додала добра жінка.

Піноккіо знову пильно подивився на глек, проте не дав згоди, але й не відмовив.

— А після цвітної капусти я дам тобі смачнющу цукерку з лікером.

Перед такою спокусою Піноккіо не міг встояти. Він зірвався з місця і вигукнув:

— Гаразд! Я занесу вам глек додому.

Глек був дуже важкий, а позаяк руки у хлопчини ослабли, він хоч не хоч, а мусив нести глека на голові.