Читать «Пригоди Піноккіо» онлайн - страница 32

Вони летіли весь день. Увечері Голуб сказав:

— Я страшенно хочу пити!

— А я страшенно хочу їсти, — додав Піноккіо.

— Відпочиньмо трішки у цьому голубнику і одразу ж полетимо далі, щоб узавтра до схід сонця бути на узбережжі.

Вони залізли у покинутий голубник і побачили мисочку з водою і кошик, ущерть наповнений пшоном.

Дерев’яний Хлопчик терпіти не міг пшона, бо, бачте, від пшона його нудило. Але цього вечора він набив собі живота пшоном і, з’ївши все до останньої крупини, сказав Голубові:

— Я ніколи не думав, що пшоно таке смачне!

— Це, мій хлопчику, має переконати тебе в тому, — пояснив йому Голуб, — що і пшоно стає розкішною стравою, коли ти голодний і не маєш нічого іншого. Голод не визнає примх.

Трохи перепочивши, вони знову вирушили в путь, і вже наступного ранку досягли морського узбережжя.

Голуб допоміг Піноккіо зійти на землю і, не бажаючи вислуховувати слів подяки, відразу ж злетів та зник за обрієм.

На березі скупчилися люди. Всі вони вдивлялися в море, кричали і розмахували руками.

— Що тут сталося? — запитав Піноккіо в однієї старенької.

— Бідолашний батько, що втратив сина, вирушив на благенькому човні у море, бо вирішив шукати свою кровиночку за морем. А море сьогодні дуже бурхливе, і човник ось-ось потоне.

— Де він?

— Ондечки, — стара вказала пальцем на маленького човника, що здалека скидався на горіхову шкаралупку.

У човні можна було розгледіти самотню маленьку постать. Піноккіо пильніше придивився і пронизливо крикнув:

— Це мій батько!

Тим часом бурхливі хвилі кидали човник у різні боки, і він то поринав у морську глибінь, то знову виринав. А Піноккіо стояв на вершині високої скелі і кликав свого батька, подавав йому знаки руками, хустинкою і навіть ковпаком.

Здавалося, Джеппетто, попри велику відстань, упізнав свого сина — він також зняв капелюха, помахав ним і знаками дав зрозуміти, що він охоче повернувся б, але бурхливе море заважає керувати човном і плисти до берега.

Раптом здійнялася величезна хвиля, і човник зник. Усі чекали, коли він знову вирине, та суденце більше не з’являлося.

— Нещасний! — зітхнули рибалки. Люди на узбережжі проказали молитву і стали розходитися по домівках.

Аж тут вони почули відчайдушний крик і, озирнувшись, побачили маленького хлопчика, що кинувся сторч головою зі скелі, вигукнувши:

— Я врятую свого батька!

Адже Піноккіо, якщо ви пам’ятаєте, був виготовлений із дерева, тому не потонув, а поплив, як риба. Хвилі підхопили його, він зник, потім знову випірнув. Все далі й далі від берега з’являлася над водою то його рука, то нога. Нарешті люди на березі втратили його з поля зору.

— Бідолашний хлопчина! — сказали рибалки, забурмотіли молитву і пішли додому.

Розділ 24

Піноккіо прибуває на Острів Працьовитих Бджіл і знаходить там Фею

В надії на порятунок батька Піноккіо плив усю ніч без перепочинку. Це була страшна ніч! Дощ лив так, як, мабуть, під час всесвітнього потопу: величезний град, жахливі гуркання грому і сліпучі блискавки…