Читать «Пригоди Піноккіо» онлайн - страница 31

ТУТ ПОХОВАНО ДІВЧИНКУ З БЛАКИТНИМ ВОЛОССЯМ, ЯКА ПОМЕРЛА В СТРАЖДАННЯХ, БО ЇЇ ПОКИНУВ МАЛЕНЬКИЙ БРАТ ПІНОККІО.

Можете собі уявити, що відчув Піноккіо, коли сяк-так прочитав ці слова? Він упав ниць на землю, тисячу разів поцілував надгробок і залився слізьми. Цілу ніч він невтішно ридав, а коли розвиднілось, усе ще плакав, хоча в нього вже зовсім не залишилось сліз. І його стогони були такі гіркі й проникливі, що луна з пагорбів підхоплювала їх і розносила по всій околиці.

Він причитав:

— О моя люба маленька Феє, чому ти померла? Чому я, такий поганий, не помер замість тебе, такої хорошої?… І де тепер мій тато? О моя люба маленька Феє, скажи, де мені його шукати? Я залишуся з ним назавжди і ніколи, ніколи його не покину, не зоставлю самого… О моя люба маленька Феє, скажи мені, будь ласка, що це неправда, що ти не померла! Якщо ти мене справді любиш, якщо ти любиш свого братика, тоді повернися скоріше! Хіба тобі не жаль бачити мене таким самотнім і всіма покинутим?… Ось прийдуть грабіжники і ще раз повісять мене на гілці, і тоді я справді помру. Що мені робити самому на цім світі? Хто мене тепер нагодує, коли я втратив тебе і батька? Де мені переночувати? Хто мені зшиє нову куртку? Ой леле, було б ліпше, якби я також помер! Так, я хочу померти!.. А-а-а!..

І він у відчаї спробував рвати на собі волосся, та позаяк волосся в нього було з дерева, він не міг запустити в нього пальці.

У цей час над ним пролітав великий Голуб. Він завис із розпрямленими крилами в повітрі й крикнув:

— Скажи, друже, що ти там робиш унизу?

— Ти хіба не бачиш? Я плачу! — відповів Піноккіо. Він підвів голову й обтер очі рукавом куртки.

— Скажи, — не вгавав Голуб, — чи немає серед твоїх приятелів якогось Дерев’яного Хлопчика на ім’я Піноккіо?

— Піноккіо?… Ти сказав «Піноккіо»? — повторив Дерев’яний Хлопчик і схопився на ноги. — Це я!

Почувши таку відповідь, Голуб стрімко шугонув униз і опустився на землю. Виявилось, що на зріст він був вищий навіть за індика.

— То ти знайомий із Джеппетто? — запитав він у дерев’янка.

— Авжеж! Це ж мій татко! То він тобі розповідав про мене? Ти мене приведеш до нього? Він живий? Відповідай мені, будь ласка, він живий?

— Востаннє я його бачив три дні тому, на березі моря.

— Що він там робив?

— Він ладнав маленького човна, щоб перетнути океан. Неборака вже чотири місяці мандрує по землі й шукає тебе. У цих краях пошуки виявилися марні, відтак він вирішив плисти в далекі країни Нового Світу.

— А далеко звідси до моря? — злякався Піноккіо.

— Понад тисячу кілометрів.

— Тисяча кілометрів? О, Голубе, мені б твої крила!

— Як хочеш, я тебе туди доправлю.

— Яким чином?

— Верхи на моїй спині. Ти дуже важкий?

— Важкий? Куди там! Я легкий, як пір’їнка.

І без довгих розмов Піноккіо осідлав Голуба, наче вершник — одна нога справа, друга зліва, — і радісно вигукнув:

— Но, но, конячко, я поспішаю!

Голуб піднявся в повітря і за кілька хвилин досяг такої висоти, що Піноккіо носом поринав у м’які хмари. Тут хлопчину пройняла цікавість, і він глянув униз. Але йому стало страшно, в голові замакітрилося, він міцно обхопив шию свого пернатого коня, щоб не впасти.