Читать «Пригоди Піноккіо» онлайн - страница 14
Карло Коллоді
Розділ 12
Лялькар Манджафоко дарує Піноккіо п'ять золотих монет і наказує їх передати татові Джеппетто. Але Піноккіо іде з крутіями Лисицею і Котом
Наступного дня Манджафоко тихенько покликав Піноккіо, щоб ніхто не почув їхньої розмови, і запитав:
— Як звуть твого батька?
— Джеппетто.
— Його ремесло?
— Бідність.
— І багато він заробляє?
— Саме стільки, щоб не мати жодного чентезімо в кишені. Достатньо сказати, що він зняв із себе останню куртку, аби купити мені шкільний буквар. Куртка була зовсім зношена, геть уся полатана.
— Бідага, я йому співчуваю! Ось тобі п’ять золотих. Негайно віднеси їх своєму батькові і передай від мене дружній привіт.
Піноккіо, ясна річ, тисячу разів подякував лялькареві, по черзі обійняв усіх ляльок трупи, навіть поліцейських, і на сьомому небі від щастя попрямував додому.
Проте, не подолавши й кілометра, він зустрів на вулиці кульгаву на одну лапу Лисицю і сліпого на обидва ока Кота. Простуючи дорогою, вони допомагали одне одному, як добрі приятелі. Сліпий Кіт слугував опорою для кульгавої Лисиці, а кульгава Лисиця була сліпому Котові за поводиря.
— Добридень, Піноккіо, — сказала Лисиця і ввічливо вклонилася.
— Звідкіля ти знаєш моє ім’я? — здивувався Піноккіо.
— Я добре знаю твого батька.
— І де ж ти його бачила?
— Я бачила його вчора, він стояв біля свого будинку.
— А що він робив?
— Він був у самій сорочці і тремтів од холоду.
— Бідолашний тато! Нічого, відтепер він, дякувати Богові, більше не тремтітиме від холоду.
— Чому?
— Бо я став поважною персоною.
— Ти — поважною персоною? — глузливо перепитала Лисиця і голосно захихотіла.
Кіт також криво посміхнувся. А щоб його глузливу посмішку не помітив Піноккіо, він передньою лапою погладив вуса.
— Нема чого сміятися! — розсердився Піноккіо. — Шкода, що вам доведеться сконати від заздрощів, адже тут, якщо ви хоч трохи у цьому тямите, п’ять новісіньких золотих монет.
І він дістав монети, що подарував йому власник лялькового театру.
Зачувши чарівний дзенькіт золота, Лисиця мимоволі випростала свою криву ногу, а Кіт вирячив обидва ока і ті зблиснули, мов зелені вогники. Однак він хутко заплющив їх, і Піноккіо нічого не помітив.
— А що ти збираєшся робити з цими монетами? — запитала Лисиця.
— Перш за все, — відповів Дерев’яний Хлопчик, — я придбаю своєму батькові красиву нову куртку, бажано зі щирого золота й срібла та з ґудзиками із самоцвітів. А потім буквар.
— Тобі — буквар?
— Так, мені. Річ у тім, що я хочу піти до школи і старанно вчитися.
— Поглянь на мене! — сказала Лисиця. — Дурне навчання вартувало мені однієї ноги.
— Поглянь на мене! — повторив Кіт. — Дурне навчання вартувало мені обох очей.
Тієї миті білий дрізд, що сидів на дереві при дорозі, затягнув своєї улюбленої мелодії, а по закінченні мовив:
— Піноккіо, не слухай, що тобі кажуть ці огидні покидьки!
Бідолашний дрізд! Краще б він змовчав! Кіт зробив величезний стрибок, схопив його і махом проковтнув разом із пір’ям, так що дрізд не встиг навіть зойкнути.
Зжерши дрозда й облизнувшись, Кіт знову заплющив очі, як і раніше вдаючи сліпого.