Читать «Пригоди Піноккіо» онлайн - страница 12

Поза сумнівом, це був зворушливий спектакль, однак глядачам у залі урвався терпець, їм кортіло побачити продовження комедії, і вони почали кричати:

— Давайте комедію! Давайте комедію!

Вони могли б поберегти свої голосові зв’язки, позаяк ляльки навіть не збиралися продовжувати виставу, а навпаки, здійняли галас із подвоєною силою, підняли Піноккіо на плечі і з тріумфом піднесли до передньої рампи.

Аж тут з’явився лялькар — власник балагана, величезний потворний синьйор, сам вигляд якого наганяв жаху. Його ковтунувата борода, чорна, мов чорнильна пляма, була така довга, що діставала долівки, і йдучи він наступав на неї. Рот він мав широкий, як піч, а очі скидались на два червоні скляні ліхтарі зі свічками, що палахкотять усередині. В руках здоровань тримав товстенного батога, сплетеного зі змій та лисячих хвостів.

Раптова поява господаря театру змусила всіх завмерти й оніміти. Ніхто не смів голосно дихнути. Можна було почути, як пролітає муха.

Бідолашні ляльки затремтіли, мов осикові листочки.

— З якого дива ти зчинив безлад у моєму театрі? — запитав лялькар, звертаючись до Піноккіо хрипким голосом застудженого людожера.

— Повірте мені, пане, я в цьому не винен.

— Гаразд, годі! Сьогодні ввечері я з тобою поквитаюсь.

Після вистави господар пішов на кухню і взявся готувати вгодованого баранця собі на вечерю. Він довго й ретельно обсмажував його на рожні. Та щоб запекти м’ясо до хрусткої шкірочки, бракувало дрів. Тоді він покликав Арлекіна й Пульчінеллу та наказав їм:

— Притягніть сюди Піноккіо. Він висить он там, на цвяху! Здається, його зроблено з непоганого сухого дерева. От він і стане чудовим полум’ям для моєї печені.

Арлекін і Пульчінелла ніяково тупцювали на місці, але так і не змогли подолати свій страх під лютим оком господаря. Вони пішли виконувати наказ і незабаром повернулися на кухню разом з бідахою Піноккіо, що звивався, наче вугор на піску, і відчайдушно волав:

— Тату, врятуйте мене! Не хочу помирати! Я ще молодий, аби помирати!

Розділ 11

Напад чхання у Манджафоко. Піноккіо розчулює власника лялькового театру і згодом рятує від смерті свого друга Арлекіна

Господар лялькового театру Манджафоко (таке він мав ім’я) був потворний із себе. Найпотворнішою здавалася ковтунувата чорна борода, яка щитом укривала його груди і ноги. Та загалом він був непоганий дядько. Коли до нього принесли бідолашного Піноккіо, що відчайдушно борсався і кричав «Не хочу помирати!», йому стало шкода Дерев’яного Хлопчика. Якийсь час у його душі боролися співчуття із відчуттям голоду. І, коли, нарешті, перше почало брати гору, він раптом став голосно чхати.

Щойно кухня здригнулася від чхання, Арлекін, який до того часу стояв убитий горем, просяяв і нахилився до Піноккіо, прошепотівши йому на вухо:

— Гарна звістка, братику! У хазяїна напад чхання, а це означає, що йому стало шкода тебе, а отже, ти маєш шанси порятуватися!

Слід зауважити: тоді як інші люди, жаліючи когось, плачуть або труть собі очі, Манджафоко в такій ситуації починав чхати. У такий дивний спосіб він виявляв свою чуйність.