Читать «Пригоди Піноккіо» онлайн - страница 13

Удосталь начхавшись, власник театру гримнув на Піноккіо:

— Годі скімлити! Від твого ниття у мене починаються коліки в животі… Так коле, що я майже… майже… Апчхи! Апчхи!

— На здоров’я! — сказав Піноккіо.

— Дякую. Твої батьки ще живі? — поцікавився Манджафоко.

— Батько живий. Матір я ніколи не знав.

— Твій батько дуже засмутився б, якби я кинув тебе на розпечене вугілля! Бідолашний старий, мені його дуже шкода!.. — І він чхнув ще тричі.

— На здоров’я! — сказав Піноккіо.

— Дякую. Втім, я теж гідний співчуття. Ти ж бачиш, що у мене немає дрів, аби підсмажити баранця, і ти — скажу тобі по правді — дуже мені знадобився б. Але я пожалів тебе. Натомість я спалю когось із моєї трупи. Агов, поліцейські!

За цією командою раптом ніби з повітря виникли двоє довготелесих скелетоподібних дерев’яних поліцейських з оголеними шаблюками в руках.

І господар театру наказав їм грубим голосом:

— Хапайте Арлекіна, добряче зв’яжіть його і киньте у вогонь. Мій баранець має добряче засмажитись до хрумкої шкірочки.

Уявіть собі стан небораки Арлекіна! Він так злякався, що аж ноги підкосилися, і він упав на долівку.

Піноккіо, побачивши цю приголомшливу сцену, кинувся господареві до ніг і гірко заплакав, залив сльозами всю його довгу бороду, благаючи:

— Згляньтеся, синьйоре Манджафоко!

— Тут немає ніяких синьйорів, — суворо відповів власник лялькового театру.

— Помилуйте, синьйоре кавалер!

— Тут немає ніяких кавалерів.

— Пожалійте, синьйоре командор!

— Тут немає ніяких командорів.

— Пощадіть, ваша величносте!

Почувши, що його титулують «величністю», лялькар просяяв і відразу ж подобрішав. Він гонористо мовив, звертаючись до Піноккіо:

— То чого ти там просиш?

— Милості для бідолашного Арлекіна.

— Тут милість недоречна. Я маю кинути його у вогонь, бо хочу, щоб мій баранець добре просмажився.

— Тоді, — Піноккіо гідно підвів голову, жбурнув свого ковпака з хлібного м’якуша і сміливо повторив, — тоді я знаю, що мені робити. Вперед, синьйори поліцейські! В’яжіть мене і кидайте в полум’я. Я не можу допустити, щоб Арлекін, мій добрий друг, помер замість мене!

Ця гучна героїчна заява розчулила всіх присутніх ляльок. Навіть поліцейські, хоч вони теж були дерев’яні, заплакали, мов зголоднілі телята.

Манджафоко лише хвильку був твердий і невблаганний, та і його пройняла жалість. На нього знову напало чхання. Чхнувши разів із п’ять, він простягнув свої обійми і ласкаво проревів:

— Ти чудовий хлопчина! Йди-но сюди і поцілуй мене.

Піноккіо притьмом кинувся до нього, видерся, мов білка, по довгій бороді і цмокнув лялькаря просто у кінчик його носа.

— Тож мене помилувано? — запитав бідолашний Арлекін таким тихим голоском, що його ледь було чути.

— Тебе помилувано, — відповів Манджафоко і додав, зітхаючи і хитаючи головою: — Най буде так! Сьогодні я з’їм недосмаженого баранця. Але наступного разу, якщо станеться таке, всім буде непереливки!

Коли ляльки почули про помилування, вони всі вибігли на сцену, засвітили, немов до святкової вистави, лампи й каганці та закружляли й застрибали у веселому танку. І тривали веселі танці аж до світанку.