Читать «Українські казки» онлайн - страница 20

І почала вовчиця вчити своїх дітей.

Найперше відучила від молока, бо для таких великих вовченят у лісі є м'ясо. Спіймала вона мишу і дає дітям. А вони ніяк не зрозуміють, що то за їжа така — не тече, як добре молочко, а потрібно її роздирати. Але коли раз, два покуштували вовченята свіженького тепленького м'яса — вже й самі просили в матері такої їжі.

Принесла вовчиця зайчика. Як зраділи вовченята! Вони клацали зубами, гарчали й шматували смачненьку зайчатину. А найголоднішим був вовчок-товчок. Він найперший від усіх упивався зубами в найкращий шматок. А невдовзі так оволодів тим ремеслом, що мати-вовчиця могла його вводити в інші науки. І одного разу повела вовчка-товчка на перше полювання.

Неподалік за хащею було широке поле, а там пас отару малий вівчарик. Вовчиця вчила вовчика, як треба підкрадатися до овець: іти проти вітру, аби собаки не почули, від кущика до кущика, аби ніхто не помітив, а потім тихенько чекати, коли вівчар задрімає чи бодай заплющить очі. Тоді вхопити крайню вівцю або барана — і чимдуж тікати.

Вовчок-товчок зробив усе, як вона навчила. Він крутився біля отари, аж доки не вхопив ягнятко. А коли загавкали пси, вовчок-товчок був уже далеко.

Молодий вівчарик після того почав краще доглядати овець. Тепер він чекав на вовка. Але надумав для забави підманути село. І почав кричати з усієї сили:

— Вовк! Вовк! Допоможіть!

Збіглися люди. Хто з вилами, хто з граблями — а вовка нема. А хлопчинка радіє, що йому вдалося обдурити все село.

А вовчок-товчок це все бачив, бо сидів неподалік у кущах. І коли селяни сердиті пішли геть, вибіг із кущів і вхопив ягня.

Дарма тепер вівчарик звав на допомогу — ніхто йому не вірив і не озирався.

А вовчок сміявся:

— Походив малий брехач!

Він уже знав усі світські науки, і мати-вовчиця сказала:

— Іди, синку, на свою дорогу — спробувати щастя. Але розум завжди май на місці.

Іде вовчок у світ через гори, ліси. І дуже він зголоднів. Зустрічає лисицю-сестрицю: вона сидить на санях і поганяє батогом запряжену корівку. Подивився вовчок на корову — і аж слинки йому потекли. І каже він лисиці:

— Ану, сестричко, повези й мене.

— Не можу, сани поламаються, — відказує лисиця.

— То я покладу хоч одну ногу.

І лисиця дозволила йому покласти одну ногу. Але сани відразу затріщали.

— Ой, чуєш, братику? Ти поламаєш мені сани! — крикнула лисиця.

— Та то мої кості тріщать — такий я голодний, — відповів вовчок-товчок.

— Добре, сідай на сани.

Та щойно він сів — сани затріщали й поламалися.

Лисиця репетує:

— Що я тобі казала? Тепер мені полагодь сани!

Вовчок узяв сокиру, та ще більше розламав лисиці сани.

— Що ти робиш, дурню? — розсердилася лисиця. — Давай сюди сокиру, я піду зрубаю якесь дерево: тут треба заново майструвати. А ти хоч корівку мені постережи.

— Добре, добре! — зрадів вовчок, а в самого аж слинки течуть. — Я її постережу!

Тільки-но лисиця відійшла, як він роздер корову. Добряче наївся і втік. Лисиця тягне дерево і ще здалеку питає: