Читать «Українські казки» онлайн - страница 18

І хлопець дав згоду:

— Коли так гарно просиш, хай буде.

Кицька повела Йванка до великого палацу. Брама відчинилася, і він увійшов на велике подвір'я. Брама зачинилася за ним, а кицька — шусть, сховалася в дірку. Іванко бачить, що палац із самого золота і срібла. А довкола зелена травичка, квіти розквітли. Раптом перед ним стала золота миша, така блискуча, що не міг дивитися на неї. Довкола миші бігали срібні мишенята. Вони йому нічого не казали, і Йванко їх не чіпав. Дістав із торби паляницю та й сів їсти. Золота миша озвалася:

— А я теж голодна.

— Мені не жаль паляниці, мишко, — відповів Іванко і кинув їй шматок.

Минула ніч. Уранці знову з'явилася кицька. Іванко їй і каже:

— Шукай собі, ґаздинько, кота, бо ловити мишей — не моє ремесло.

— Послужи ще одну ніч, — просила його кицька.

— Не можу, бо вже з'їв усю паляницю. Треба вертатися додому.

Кицька насипала йому до торби срібла й сказала:

— Нікому не кажи ні слова про те, що бачив.

— Добре, кицько, не скажу.

Іванко повернувся додому.

Того самого дня, коли він вернувся, чоловік сказав жінці:

— Спечи дві паляниці, і най Штефанко йде у світ шукати гараздів.

Жінка спекла дві паляниці, поклала синові в торбину і сказала:

— Іди у світ, Штефанку, але не будь там довго, бо нам сумно без тебе.

— Не журіться, мамо, я скоро вернуся.

Пішов Штефанко. Йшов один день, другий, третій… У дорозі змучився і дуже зголоднів. Сів коло кринички, витягнув із торби паляницю й почав їсти. Раптом чує:

— Няв-няв-няв…

— А ти звідки взялася тут? — зрадів хлопець кішці. — Що, сапаєш у полі та їсти захотіла? Мені не жаль паляниці. На, трохи поїж.

Кицька з'їла шматок його паляниці й спитала:

— Куди йдеш, легеню?

— Іду у світ служби шукати.

— То наймися в мене.

— А що робити в тебе? — здивувався хлопець.

— Будеш мишей ловити.

— Е ні, це мені не пасує. Повернуся — люди скажуть, що я той леґінь, який шукає легкої роботи.

— Ти послужи у мене хоч дві ночі. Я тобі добре заплачу.

— Дві ночі можу послужити.

Кицька наказала, щоб він зловив їй золоту мишу, і повела Штефанка до великого палацу. Брама відчинилася, а потім закрилася. Кицька ж ніби здиміла — геть щезла.

Штефанко ходить по двору, щипає паляницю. Коли дивиться — а перед ним золота миша зі своїми срібними мишенятами.

— Дай мені кавальчик паляниці, — попросила мишка.

— Мені не шкода паляниці, але ти так блищиш, аж очі болять. Ти з чистого золота?

— Із чистого, Штефанку.

— Ти, мабуть, дуже дорога.

— Дуже, легеню, — відповіла мишка.

Минув ще один день. Штефанко поділився із золотою мишкою й другою паляницею.

Прийшла біла кицька:

— Няв-няв-няв… Ти зловив мені золоту мишу?

— Ні, мишей ловити — не моє ремесло. Це ти можеш зробити сама. Відчини браму піду додому, бо вже з'їв паляниці.

Кицька насипала йому до торби срібла й попросила:

— Нікому не кажи, де ти був і що бачив.

— Буду мовчати, як риба, — пообіцяв хлопець.

Вернувся він додому, а батько каже матері:

— Спечи, жінко, аж три паляниці, та най іде Романко у світ шукати гараздів.

Жінка спекла три паляниці, поклала в торбину і сказала наймолодшому:

— Іди у світ, Романку, але не будь там довго, бо нам сумно без тебе.