Читать «Українські казки» онлайн - страница 16

— Оце лихо! Де ж таки видано, щоб таке опудало та князенкові за дружину було! Чи то ж годиться?! Я не пущу!

— Не перечте, бабо, таки візьмемо!

Баба верещить: та вона така, та вона сяка!.. Та вона з попелу не вилазить, та на ній сорочки ніколи білої нема…

Але ті не слухають.

А дівчина каже:

— Заждіть трохи, піду приберуся!

Вибігла вона з хаті й мерщій до левади:

— Вербо яра, відчинися! Ганна-панна йде!

Як відчинилася верба, а з неї панни так і вилинули. Убрали дівчину, причепурили. Помчала вона назад до хати. Увійшла — й все довкола осяяла… Так люди й поторопіли.

— Дай, — каже, — взую і другий свій черевичок.

Тут уже всі зрозуміли, що Ганна — та панна, що до церкви їздила. Посадили її у бричку, поїхали до палацу. Швидко й весілля відбули. А верба з криничкою пішла в землю та й знов у князенковому саду вийшла.

Чабанець

Був собі чабанець, та такий, що ще змалку все вівці пас, більш нічого й не знав. От раз і випав йому з неба камінь — не простий, восьмипудовий. То він було все грається тим каменем. Бувало, причепить його до батога та підкине вгору, а сам спати ляже на цілий день; прокинеться — аж ось і камінь летить, та як упаде, то аж у землю і вгрузне. А коли раптом покине серед степу сіряк і тим каменем привалить, то навіть три чоловіки, або й більше, зрушити не годні. Мати було його лає:

— Що ти, як дурний, тягаєшся з тою каменюкою? Ще надірвешся!

А йому й байдуже: катає та й катає той камінь.

Аж сталася якось біда. У тій землі правив цар, і одного дня до його столиці став підступати змій. Величезні камені вергає, з них палац собі будує та ще й вимагає, щоб той цар за нього свою дочку оддав. Цар перелякався, давай засилати гінців у всі кінці, чи не знайдеться де такий богатир, щоб того змія знищив? По всьому царству їздили гінці, шукали сміливця, а той все не знаходився. Аж той чабанець почув про царську грамоту та й похвалився:

— Я б того змія, — каже, — батогом забив.

Він, може, сказав на глум, а люди взяли на ум, донесли цареві до вуха. Ось цар і вимагає, щоб чабанець до нього прийшов. Куди від царя подінешся? Довелося йти.

Приступив чабанець до царя, цар подививсь, що він такий малий та непоказаний, і каже:

— Не впораєшся ти! Молодий ще дуже.

— Нічого, — каже чабанець. — Візьмуся я до цієї роботи.

Узявся за гуж — не кажи, що не дуж. Але ж дав чабанцю цар два полки солдатів на поміч. Чабанець вийшов до тих солдатів та як скомандував, то неначе він уже років двадцять у війську служив. Тоді цар тільки руками сплеснув.

От, не доходячи кількоро верст до змієвого палацу, покинув чабанець свої полки і наказав:

— Дивіться ж, як із труби змієвого палацу піде дим, то я його побив, а як полум'я — то він мене.

Покинув собі військо, а сам і пішов. А той змій і справді був сильний: за версту нікого до себе не підпускав, вогненним подихом на попіл розвіював. От як забачив змій чабанця, миттю дмухнув вогнем — аж ні, на тому і волосинка не зворухнулася.

— Ну, — питає змій, — за чим, добрий молодцю, прийшов до мене? Будемо битися, чи миритися?

— Не з тим добрий молодець ходить, щоб миритися, а з тим, аби битися.