Читать «Російські казки» онлайн - страница 3

Царівна веліла принести свій лук і стрілу.

Знову розчинилися двері, сорок чоловік лук зі стрілою принесли.

— Спробуй, наречений жених, пусти мою стрілку.

— Гей, Іване Голий! — крикнув царевич. — Подивися, чи годиться лук для моєї стрільби!

Іван Голий натягнув лук і пустив стрілу; полетіла стріла за сто верст, влучила в богатиря Марка Бігуна і відбила йому обидві руки. Закричав Марко Бігун богатирським голосом:

— Ах ти, Іване Голий! Одбив ти мені обидві руки; але й тобі біди не минути!

Іван Голий приклав лук до коліна і переламав надвоє:

— Ні, царевичу! Лук нікудишній — не годиться такому богатиреві, як ти, пускати з нього стріли.

— Що ж це, царівно? Чи ти з мене глузуєш? Який лук дала — мій слуга почав натягувати і стрілу пускати, а він враз навпіл розламався!

Царівна наказала вивести зі стайні свого баского коня.

Ведуть коня сорок чоловіків, ледве ланцюгами стримують: такий злий, неприборканий!

— Ану ж бо, наречений жених, прогуляйся на моєму коні, я сама на ньому щоранку катаюсь.

Царевич крикнув:

— Гей, Іване Голий! Подивись, чи годиться кінь під мене!

Іван Голий прибіг, почав коня гладити, гладив, гладив, узяв за хвіст, смикнув — і всю шкуру здер.

— Ні, — каже, — кінь нікудишній! Трішечки за хвоста посмикав, а з нього шкура злетіла.

Царевич давай нарікати:

— Ой, царівно! Ти все з мене насміхаєшся; замість богатирського коня шкапу вивела.

Царівна не стала більше випробовувати царевича і наступного дня вийшла за нього заміж. Повінчались вони і лягли спати; царівна поклала на царевича руку — він ледве витримав, зовсім задихатися почав.

«А, — думає царівна, — такий ти богатир! Добре ж, іще пам’ятатимете мене.»

Через місяць зібрався царевич з молодою дружиною в свою державу їхати.

Їхали день, і два, і три і зупинилися, щоб дати коням перепочити. Вилізла царівна з карети, побачила, що Іван Голий спить, мерщій знайшла сокиру, відтяла йому обидві ноги, потім веліла запрягати коней, царевичу наказала на приступцях стати і повернулась назад у своє царство, а Іван Голий лишився в чистому полі.

Якось пробігав тим полем Марко Бігун, побачив Івана Голого, побратався з ним, посадив його на себе і рушив до дрімучого темного лісу.

Стали богатирі в тому лісі жити, збудували собі хатинку, зробили возика, роздобули рушницю і почали перелітну птицю полювати. Марко Бігун возика возить, а Іван Голий сидить у візку і птахів стріляє: тією дичиною весь рік харчувались.

Нудно їм стало, і надумали вони вкрасти де-небудь дівку від батька, від матері; поїхали до одного священика і почали просити милостиню. Попівна винесла їм хліба і тільки-но підійшла до візка, як Іван Голий схопив її за руки, а Марко Бігун чимдуж побіг, і за хвилину опинилися вони вдома у своїй хатинці.

— Будь ти, дівчино, нам сестрицею, готуй нам обідати й вечеряти та за господарством наглядай.

Жили вони втрьох тихо і мирно, на долю не нарікали.

Одного разу вирушили богатирі на полювання, цілий тиждень вдома не були, а повернувшись, ледве свою сестру впізнали: так вона змарніла!

— Що з тобою сталося? — питають богатирі.