Читать «Російські казки» онлайн - страница 5
народ Російський
Довго княгиня відмовлялась, не хотіла, зрештою подумала: по саду походити не біда, — і пішла.
— Що, — каже жінка, — день такий жаркий, сонце так і пече, а водичка прохолодна так і хлюпоче, може, скупаємося тут?
— Ні, ні, не хочу! — А там подумала: скупатися ж не біда!
Скинула сарафан і стрибнула у воду. Тільки-но виринула, аж жінка вдарила її по спині.
— Пливи ти, — каже, — білою качечкою!
І попливла княгиня білою качечкою.
Відьма враз убралася в її плаття, причепурилася, намалювалась і сіла чекати князя.
Тільки-но щеня дзявкнуло, дзвіночок дзенькнув, а вона вже біжить назустріч, кинулася до князя, цілує, голубить. Він зрадів, сам руки простягнув і не впізнав її.
А біла качечка нанесла яєчок, вивела діточок: двох гарних, а третього — нікудишка; і дітки її вийшли — хлоп’ята.
Вона їх викохала; стали вони по річечці ходити, золоту рибку ловити, лусочки збирати, жупанчики зшивати, та вистрибувати на бережок, та поглядати на лужок.
— Ой, не ходіть туди, діти! — казала мати.
Діти її не слухали: сьогодні побавляться на травичці, завтра побігають по моріжку, далі, далі — і зайшли на княжий двір.
Відьма нюхом їх учула, зубами заскреготала. Ось вона покликала діточок, нагодувала-напоїла і спати поклала, а сама наказала розпалити багаття, почепити казани, нагострити ножі.
Лягли двоє братиків і заснули; а нікудишка, щоб не застудити, веліла мати у пазусі носити, — нікудишко-бо й не спить, усе чує, усе бачить.
Уночі прийшла відьма під двері й питає:
— Чи спите ви, дітки, чи ні?
Нікудишко відповідає:
— Ми спимо — не спимо, гадку гадаємо, що хочуть нас усіх порізати: багаття кладуть калинові, казани чіпляють кипучі, ножі гострять булатні!
— Не сплять!
Відьма пішла, походила-походила і знову до дверей:
— Чи спите, дітки, чи ні?
Нікудишко знову каже те саме:
— Ми спимо — не спимо, гадку гадаємо, що хочуть нас усіх порізати: багаття кладуть калинові, казани чіпляють кипучі, ножі гострять булатні!
«Що ж це все один голос?» — подумала відьма, відчинила тихесенько двері, бачить: обидва брати сплять міцним сном, умить обвела їх мертвою рукою — вони й померли.
Уранці біла качечка кличе діточок: дітки не йдуть. Відчуло її серденько, стрепенулася вона і полетіла на княжий двір.
На княжому дворі, білі, як полотниночки, холодні, як крижиночки, лежать братики рядком.
Кинулась вона до них, прилинула, крильця розправила, діточок пригорнула і материнським голосом заридала:
— Дружино, чуєш, дивина! Качка голосить.
— Це тобі здається. Накажіть качку з двору прогнати!
Її проженуть, вона облетить і знову до діток:
