Читать «Невидимець (збірка)» онлайн - страница 26

— А тепер, — сказав Голос, коли третій камінь злетів угору і повис у повітрі над волоцюгою, — я й далі виплід уяви?

Містер Марвел спробував звестися на ноги, але його знову штовхнули на землю. Приблизно хвилину він спокійно лежав.

— Якщо ви і далі відбиватиметеся, — сказав Голос, — я жбурну камінь вам у голову.

— Чудово… — зронив містер Томас Марвел, підвівшись і потираючи поранений палець на нозі, і зафіксував погляд на третьому снаряді. — Я не розумію цього. Камінці самі себе жбурляють, розмовляють. Досить. Щезніть. Я більше не можу.

Третій камінь упав.

— Усе дуже просто, — сказав Голос. — Я — невидимий.

— Такого я ще не чув, — озвався містер Марвел, важко дихаючи від болю. — Де ви ховаєтесь — і як вам це вдається, — я не розумію. Ваша взяла.

— Та все просто, — мовив Голос. — Я — невидимий. Ось що я хочу, щоб ви зрозуміли.

— Будь-хто може це зрозуміти. Не потрібно бути таким нервовим і нетерплячим, містере. А тепер скажіть мені, як ви так ховаєтесь?

— Я — невидимий. Це головне. І я хочу, щоб ви зрозуміли, що…

— Скажіть хоч, де ви? — перебив містер Марвел.

— Тут! За шість ярдів од вас.

— Та ну, годі! Я ж не сліпий. Ви ще скажіть, що ви з повітря. Я не якийсь там неосвічений волоцюга…

— Так, я… з повітря. Ви дивитесь крізь мене.

— Що! Й у вас усередині нема нічого? Vox et… і ще що?.. бурмотіння. І це все?

— Я звичайна людина… яка має тіло, мусить їсти й пити, потребує і одягу також… Але я невидимий. Бачите? Невидимий. Усе дуже просто. Невидимий.

— Що, насправді?

— Так, насправді.

— Дайте мені свою руку, — сказав Марвел, — звісно, якщо ви справжній. Так я зможу бодай щось відчути… Ой! Навіщо ж так сильно стискати! Я аж підстрибнув!

Пальцями вільної руки він помацав долоню, що охопила його зап’ясток, потім боязко піднявся по руці, поплескав м’язисті груди і дослідив бородате обличчя. На виду в нього був написаний безмежний подив.

— Це просто приголомшливо! — сказав він. — Це навіть краще, ніж бійка півнів! Дивовижно!.. Я навіть можу побачити крізь вас кролика, що за півмилі звідси! А вас анітрохи не видно… окрім…

Він старанно дослідив порожній простір.

— Ви раптом не їли хліба з сиром? — запитав він, тримаючи невидиму руку.

— Ви маєте рацію, і мій організм іще не повністю засвоїв їжу.

— Ага! — мовив містер Марвел. — Усе-таки ви — щось на зразок привиду.

— Певна річ, і це все не настільки дивно, як ви вважаєте.

— Для моєї скромної особи це досить дивно, — сказав містер Томас Марвел. — Як вам це вдалося? Як ви це зробили?

— Це занадто довга історія. І крім того…

— Послухайте, чесно кажучи, мені важко збагнути всю цю справу… — мовив містер Марвел.

— Зараз просто хочу сказати, що мені потрібна допомога. Обставини спонукають мене… я натрапив на вас несподівано. Я блукав, оскаженівши від гніву, голий і безсилий. Я навіть міг убити. Але я побачив вас…