Читать «Невидимець (збірка)» онлайн - страница 134

Прийшов час запалити сірник. Але щоб зробити це, потрібно було опустити Віну. Так я і зробив, і поки я намацував у кишені коробку, біля моїх колін в темряві почалася боротьба, під час якої Віна не видавала жодного звуку, а морлоки, як завжди, воркотіли. М’які маленькі руки стали обмацувати мій піджак, спину, і навіть торкалися мені до шиї. Але я саме чиркнув сірником, він зашипів, і поки він горів, я побачив білі спини морлоків, які розбігалися врізнобіч поміж дерев. Я швидко вийняв із кишені шматок камфори і приготувався запалити його, тільки-но погасне сірник. Потім я глянув на Віну. Вона нерухомо лежала долілиць, обхопивши мої ноги. Я злякався і нахилився до неї. Вона ледве дихала. Я підпалив грудку камфори і кинув її на землю. Камфора тріснула і розгорілась, кидаючи тіні й відлякуючи морлоків, а тим часом я став навколішки й підняв Віну. Судячи з шелесту й шепоту, білих тварюк у лісі була ціла армія!

Віна, здавалося, знепритомніла. Я обережно поклав її на плече і підвівся, щоб іти далі. Але раптом зрозумів жахливу річ: вовтузячись з сірниками та Віною, я кілька разів розвертався — і тепер зовсім не знав, у якому напрямку потрібно рухатись! Я гадки не мав, куди стою лицем — можливо, до Палацу з зеленої порцеляни. Мене кинуло в холодний піт. Думати слід було швидко. Я вирішив розпалити вогонь і розташуватися просто там, де ми є. Поклавши Віну на поросле травою повалене дерево, я дуже квапливо став збирати гілки і листя — шматок камфори вже догоряв. Навколо мене тут і там з темряви, як червоні гранати, виблискували очі морлоків.

Незабаром камфора замигтіла і погасла. Запаливши сірника, я встиг побачити, як дві білі фігури, які наближалися до Віни, кинулись врозтіч. Одну з них настільки засліпило, що вона набігла просто на мене, і від удару мого кулака хруснули кістки. Істота перелякано крикнула, захиталась і впала. Я запалив іще одну грудку камфори і продовжив збирати дрова. Тоді я помітив, наскільки сухе листя в мене над головою, адже відколи я прибув сюди на Машині Часу, жодного разу не падало дощу — тобто близько тижня. Отож замість бігати туди-сюди між деревами і збирати галузки, я почав підстрибувати і тягнути гілки згори. І дуже скоро розпалив вогонь із зеленої деревини й сухого хмизу, від якого тягнувся густий дим. Тепер я міг економити камфору. Тоді я повернувся до Віни, яка лежала поряд з моїм залізним ломом, і спробував привести її до тями. Але вона була як мертва. Я не міг навіть зрозуміти, чи вона дихає.

Дим від вогню йшов просто на мене, і через нього я раптом відчув себе дуже сонним. Крім того, в повітрі витали випари камфори. Вогонь горітиме ще десь годину, перш ніж у нього доведеться підкинути дров. А я так утомився, що присів. Незрозумілий шепіт, який чувся з лісу, теж дивним чином заколисував мене. Здавалося, що я просто на мить схилив голову і знову розплющив очі. Але тепер навкруги було темно, а на мені знову були руки морлоків. Вислизнувши з їхніх пальців, я поліз у кишеню по сірники, але їх там не було! Морлоки знову почали хапати мене і чіплятись до мене. Тоді я зрозумів, щó сталося: я задрімав, а тим часом вогонь вигорів. До мене підступила гіркота смерті. Запах диму, здавалося, був по всьому лісі. Морлоки хапали мене за шию, за волосся, за руки і тягнули донизу. Було нестерпно відчувати на собі цих в’язких істот. Мені здавалося, що я потрапив у величезну павутину. Їм вдалося звалити мене з ніг, і я відчув укус маленьких зубів у себе на шиї. Але я перевернувся і раптом натрапив рукою на свій залізний дрючок. Це додало мені впевненості. Напружившись, я почав підводитися, струшуючи з себе цих людиноподібних щурів. Я ще не міг міцно тримати дрючок і став штрикати ним приблизно туди, де, здавалося, були їхні обличчя. Я відчував, як під моїми ударами ламалися кістки і дерлася плоть, і на деякий час я звільнився від морлоків.