Читать «Невидимець (збірка)» онлайн - страница 132

З настанням вечора мій інтерес до музею став послаблюватися. Один по одному я заходив у різні відділи, усі вони були встелені пилюкою і скрізь панувала тиша. Деякі були зовсім поруйновані. Від одних експонатів залишились тільки вуглини та шматки іржі, інші збереглись у досить непоганому стані. В одному місці я опинився біля моделі олов’яного рудника, а потім, цілком випадково, в одній з герметичних вітрин натрапив на два динамітних патрони!

— Еврика! — прокричав я і з насолодою розбив шибку. Тоді деякий час вагався, але все-таки вирішив здійснити перевірку, вибравши для цього невеличку прилеглу кімнату. Ніколи не відчував я такого розчарування, як тоді: я чекав п’ять, десять, п’ятнадцять хвилин на вибух, який так і не пролунав. Я мав би здогадатися, що це були просто макети динамітів, бо в іншому разі вони б не лежали просто так у музеї. Зараз я думаю, що якби вони виявилися справжніми, то, довго не роздумуючи, в нестримному поспіху я розніс би на друзки Сфінкса, бронзові двері, а разом з ними і всяку надію повернути свою Машину Часу.

Здається, саме потому ми вийшли у маленький відкритий дворик у центрі палацу. Там росла трава і три фруктові дерева. Там ми підкріпились і відпочили. Перед заходом сонця я став обдумувати наше становище. Наближалася ніч, а я так і не знайшов неприступної схованки. Але це мене вже не дуже хвилювало, тому що у мене була, напевно, найкраща зброя проти морлоків — сірники! В кишені я мав також камфору — на той раз, якщо потрібен буде яскравий вогонь. Мені здавалося, що найкращим рішенням було би провести ніч з вогнем просто неба. А вранці я збирався дістати свою Машину Часу. Для цього в мене була тільки залізна палиця. Але тепер я інакше ставився до бронзових дверей, тому що дізнався багато нового. Раніше від спроб зламати їх мене стримувало в основному те, що я не знав, що за ними побачу. Але ці двері з самого початку не здавалися мені надто міцними, і я сподівався, що мій лом легко з ними впорається.

IX

Коли ми залишили палац, крайчик сонця ще випинався над обрієм. Я вирішив дістатися Білого Сфінкса рано-вранці, а поки не почало сутеніти, подолати ліс, який спинив нас на шляху сюди. Я планував пройти якомога більшу відстань у цей вечір, а вночі поспати, захистившись світлом вогню. Отож поки ми йшли, я збирав гілки і суху траву, і за деякий час уже ніс цілий оберемок цього сміття. Через це ми йшли повільніше, ніж я очікував, до того ж Віна втомилася, а мене почала морити сонливість. І коли ми нарешті дісталися лісу, вже була ніч. На узліссі, на пагорбі, порослому чагарником, Віна зупинилася, злякавшись темряви, яка стояла перед нами. Але відчуття близького лиха, яке мало би стати мені попередженням, навпаки, спонукало мене до того, щоб іти далі. Я не спав одну ніч і два дні, тому був стривоженим і дратівливим. Я відчував, що на мене насувається сон, а з ним — морлоки.