Читать «Невидимець (збірка)» онлайн - страница 136

Але час від часу то один, то другий з них наштовхувалися на мене. Тоді я починав аж тремтіти від страху і швидко втікав. У певну мить полум’я трохи послабилось, і я вже став боятися, що ці бридкі істоти зможуть побачити мене. Я навіть подумав про те, щоб убити кількох із них, поки цього не сталось. Але вогонь розгорівся з новою силою, і я утримався від бою. Намагаючись уникати їх, я став ходити пагорбом, шукаючи бодай якийсь слід Віни. Але її не було.

Врешті я сів на вершині горбика і задивився на цю неймовірну зграю сліпих істот, які намагалися намацати собі шлях і видавали якісь моторошні звуки, в той час як світло полум’я не давало їм перепочинку. Дим кільцями звивався догори і заповнював небо. Крізь нечисленні дірки у цій червоній димовій завісі світились маленькі зірки, такі віддалені, що, здавалося, вони належать до іншого всесвіту. Двічі або тричі на мене натрапляв морлок, і я весь тремтів, коли відбивався від нього кулаками.

Та ніч мені здавалася кошмарним сном. Я вкусив себе і голосно крикнув, усім серцем бажаючи прокинутись. Тоді я почав гамселити руками по землі, підвівся і знову сів, пройшовся пагорбом і сів знову. Тоді став терти очі та просити Бога, щоб Він допоміг мені прокинутися. Тричі я бачив, як морлоки втрачали голову від страждання і забігали просто в полум’я. Але нарешті над вогнем, який поступово гаснув, над потоками чорного диму, почорнілими й побілілими недогарками дерев і над цими смутними істотами, яких ставало дедалі менше, почало з’являтися біле світло дня.

Я знову став шукати Віну, але ніде її не було. Вочевидь, морлоки залишили бідолашку в лісі. Ви не можете собі уявити, наскільки мені хотілося вірити, що вона уникла жахливої долі. Коли я думав про це, в мене з’явилося бажання влаштувати криваву розправу над безпомічною мерзотою, яка бігала навколо мене. Але я стримався. Пагорб, на якому я опинився, як я вже згадував, був чимось на зразок острівця серед лісу. З його верхівки крізь дим проглядав Палац із зеленої порцеляни і, отже, я міг визначити напрям, в якому слід рухатися, щоб дістатися Білого Сфінкса. Відтак я обв’язав ступні травою і, залишивши рештки цих проклятих душ стогнати і панічно бігати туди-сюди під світлом нового дня, пошкутильгав через попіл, з якого ще струменів дим, між обвугленими стовбурами, всередині котрих іще пульсував вогонь, туди, де заховали мою Машину Часу. Йшов я повільно, тому що був виснажений і кульгав. До того ж я почувався безкінечно винним у жахливій смерті маленької Віни. Для мене це було величезним горем. Зараз, коли я сиджу в своїй старій кімнаті, для мене це радше схоже на страшний сон, ніж на справжню втрату. Але того ранку я знову відчув цілковиту самотність, жахливу одинокість. Тоді я почав думати про цей будинок, про свою домівку, згадав декого з вас. Але це тільки викликáло тугу і приносило мені ще більше болю.