Читать «Небезпечнi мандри» онлайн - страница 18

— Ану, хто дужий? — гукнув Ожина. — Кучмо! Срібний! Підштовхніть, щоб попливло!

Ніхто не послухався. Всі сиділи приголомшені й не знали, що робити. Тоді Ожина підважив носом ближчий до берега край дощечки й штовхнув її. Дощечка схитнулась. Чашечка запищав, а П’ятий пригнув голову і вчепився в дерево кігтями. Дощечка знов лягла рівно й відпливла десь на метр насеред плеса разом із двома кроликами, що заціпеніло припали до неї. Течія повільно закрутила її, і ось обох пасажирів знов повернуло головами до товаришів на березі.

— Фрітх і Інле! — скрикнув Кульбаба. — Вони сидять на воді! Чом же вони не тонуть?

— Вони сидять на шматку дерева, і той шмат пливе, хіба ти не бачиш? — пояснив Ожина. — А зараз і ми попливем. Можна рушати, Ліщино?

На ці останні кілька хвилин Ліщина трохи не втратив тями. У відповідь на гнівне нетерпіння Кучми він міг тільки повторити, що ладен ризикнути своїм життям, лишившись разом із П’ятим і Чашечкою. Він досі не міг збагнути, що сталося, але принаймні зрозумів: Ожина хоче, щоб він ужив владу. В голові йому проясніло,

— Пливти, — сказав він. — Усім пливти!

Він дивився, як вони позаходили у воду. Кульбаба плив так само добре, як і біг, — швидко й легко. Срібний теж не відставав, плив дужими ривками. Решта безладно гребла лапами, якось посувалася вперед, і, коли вони вже допливали до того берега, Ліщина й собі стрибнув у річку. Холодна вода враз промочила його шубку. Йому прихопило дух, він занурився з головою і тільки почув, як тихо шкряботять камінчики ріні один об один. Незграбно запрацювавши лапами, виринув і, високо задерши голову, став гребти до кущиків раннику. Ось він видряпався на берег і обвів поглядом кролів, що обтрушувались серед вільшини.

— А де Кучма? — спитав він.

— Позад тебе, — цокочучи зубами, відповів Ожина.

Кучма був досі у воді, ще й не посередині плеса. Він підплив до «плотика» і, впершись у нього носом, штовхнув уперед. Ліщина почув, як він видихнув здавленим голосом: «Сидіть тихо!» — й пірнув. За мить Кучма виринув і сильно штовхнув дощечку. Вона повільно рушила через плесо й ткнулася кінцем у протилежний берег. П’ятий виштовхав Чашечку на рінь, а позаду, тремтячи й надсадно хекаючи, вже брів по мілкому Кучма.

— Я все зрозумів, як тільки Ожина показав нам дощечку, — сказав він. — Та її важко штовхати, коли ти сам у воді. Швидше б сонце зійшло. Я геть змерз! Гайда всі далі!

Собаки ніде не видно було — ні коли вони хутенько брели через вільшину, ні коли бралися вгору полем до найближчого живоплоту. Більшість кролів так і не збагнула, що Ожина відкрив пліт, і зразу ж це забула. Але П’ятий підбіг до Ожини, що лежав, притулившись до глодового стовбурця.

— Ти врятував життя Чашечці й мені, адже так? — сказав він. — Навряд чи Чашечка втямив, що ж сталося, але я все розумію.

— Та, мабуть, непогано придумано, — мовив Ожина. — Запам’ятаймо це — може, ще коли-небудь пригодиться.