Читать «Небезпечнi мандри» онлайн - страница 17

— Чому? — спитав Ліщина.

— В лісі великий собака, що зірвався з прив’язку.

— Що? — аж сахнувся Ліщина. — Звідки ти це знаєш?

— З поля проглядається ліс, він спускається полого до річки. Я бачив, як той собака перебігав просіку. За ним тягся ланцюг— отже, собака, напевне, зірвався з прив’язку. Може, він іде по сліду лендрі, та лендрі досі вже, мабуть, сидить у своїй норі. Але що буде, коли він візьме наш слід? Нумо швидше на той берег!

Ліщина розгубився. Перед ним стояв Кучма, мокрий як хлющ, безстрашний, з однією думкою в голові — просто втілення рішучості. А поруч, мовчазний і тремтячий, стояв П’ятий. Ліщина бачив, що Ожина пильно дивиться на нього, не звертаючи уваги на Кучму й чекаючи на його, Ліщини, вирішальне слово. А там Чашечка скулився в піщаній виямці — такого нажаханого та безпомічного кроля він ще в житті не бачив. І цієї миті з лісу долинув собачий гавкіт, потім заверещала, сварячись, гонка.

Ліщина заговорив крізь туманець легкої нестями:

— Що ж, ти переправляйся — і всі, хто хоче з тобою. А я чекатиму, поки П’ятий із Чашечкою зможуть перепливти річку.

— Ти, телепню! — закричав Кучма. — Ми всі пропадем! Ми…

— Не кричи й не тупочи, а то ще почує собака, — сказав Ліщина. — То що ти пропонуєш?

— Що пропоную? А що тут пропонувати? Хто може пливти, пливе. А решта мусить зостатися й сподіватись, що пронесе. Може, собака й не прийде сюди.

— Ні, це не для мене. Я втягнув Чашечку в це діло, то й витягти мушу.

— Ну а П’ятого ти втягнув? Це він втягнув тебе!

Ліщина подумки зазначив, мимоволі захоплюючись товаришем, що хоч Кучма і втратив самовладання, а не спішив рятувати свою шкуру й переляканий був менше за будь-якого з них. Пошукав очима Ожину й побачив, що той відбіг од них угору понад річкою до невеличкої коси. Грузнучи в мокрій ріні, обнюхував щось велике й плоске, прибите водою до берега. Та річ скидалася на шмат дерева.

— Ожино, — погукав він, — а підбіжи сюди на мить!

Ожина озирнувся, висмикнув лапи з ріні й прибіг назад.

— Ліщино, — швидко заговорив він, — там є шмат плоского дерева, схожий на отой, що перекинутий через канаву вище колонії, пам’ятаєш? Мабуть, його принесло сюди водою. Значить, він не тоне у воді. Ми могли б посадити П’ятого й Чашечку на той шмат дерева й підштовхнути його, щоб він знову поплив. Може, його приб’є до того берега. Ти розумієш?

Ліщина нічого не зрозумів. Йому здавалось, що Ожина намолов сім мішків гречаної вовни, й від того тільки стягся ще тугіше вузол небезпеки та розгубленості. Ніби замало було Кучминої сердитої нетерплячки, нажаханості Чашечки й собаки, що наближався, так ще й найрозумніший серед них кріль, очевидячки, з’їхав з глузду! Ліщина був близький до відчаю.

— Клянуся Фрітхом, я розумію! — продзвенів біля його вуха схвильований голос П’ятого. — Мерщій, Ліщино, не зволікай! Ходім підведемо туди Чашечку!

Ожина розбуркав заціпенілого Чашечку й, штовхаючи носом, змусив прошкандибати кілька метрів до невеличкої коси. Дощечка, не набагато більша за ревеневий листок, одним краєм увіткнулася в рінь. Ожина загнав Чашечку туди. Кролик припав до дерева, дрижачи всім тілом. Слідом за товаришем «на борт» зійшов П’ятий.