Читать «Емілі з Місячного Серпа» онлайн - страница 8

Вона лежала змерзла, без сліз, мовби нечула. Батько зайшов до кімнати. Як поволі він ступав і ще повільніше скидав одяг! Як же сталося, що досі вона не звертала уваги на ці очевидні прояви хвороби? Але батько не кашляв, зовсім не кашляв. О, якби то Елен помилилася! А може, й справді помилилася? І враз шалена надія спалахнула в зболілому серденьку. Емілі зітхнула…

Дуглас Стар підійшов до ліжка. Вона відчувала його близькість, близькість рідної, найдорожчої людини. Він, у своєму старому червоному халаті, присів на крісло біля її ліжка. Ох, як же вона його любила! В цілому світі не було і немає такого батька, як він, — такого ніжного, такого чуйного, такого чудового! Вони завжди були друзями, завжди так любили одне одного! Ні, не може бути, щоб тепер їм довелося розлучитись…

— Маленька, ти спиш?

— Ні, — пошепки відповіла Емілі.

— Може, засинаєш, моя люба?

— Ні… ні… не засинаю.

Дуглас Стар взяв її руку й обережно стиснув у своїх долонях.

— Тоді поговоримо, малятко. Мені теж не спиться. Мушу тобі щось повідати.

— О, я знаю вже, знаю! — вигукнула Емілі. — Тату, я знаю все! Елен мені розказала.

Дуглас Стар хвилину-другу сидів мовчки. Нарешті мовив півголосом:

— Стара дурепа… дебела стара дурепа…

Так, ніби огрядність Елен лише підкреслювала її глупоту. І знову, тепер востаннє, у серці Емілі збудилася надія. А може, все це — тільки жахлива помилка, ще одне свідчення дурості Елен?..

— То ж неправда, батечку, чи не так? — запитала вона пошепки.

— Емілі, дитя моє, — сказав тато, — я не можу взяти тебе за руку, не стає сили… підведись-но й присядь мені на коліна, як ти любиш.

Емілі миттю вислизнула з ліжка і скочила батькові на коліна. Він обгорнув її своїм халатом і, міцно пригорнувши до грудей, нахилив обличчя до її голівки.

— Дороге моє дитятко, люба Емілі, — то правда, — визнав він. — Увечері я саме збирався тобі все відкрити. Але, як на те, ця стара ідіотка Елен випередила мене, ще й, напевно, зробила це в брутальний спосіб, чим жорстоко тебе приголомшила. У неї курячий мозок, а чутливість — просто коров’яча. Хай шакали витопчуть могилу її бабці! Я б не завдав тобі такого болю, моя люба.

Емілі наче боролася з чимось зловісним, що душило її.

— Тату… я не можу… не можу винести цієї думки… я цього не переживу.

— Дитино, ти можеш і повинна змиритися з неминучим. Ти житимеш далі, бо маєш виконати на цій землі певне завдання. Ти успадкувала мої здібності, але, крім того, обдарована чимось таким, чого мені завжди бракувало. Ти здійсниш те, на що я не спромігся, Емілі. Я небагато зробив для тебе, сонечко моє, однак робив, що лиш міг. Я навчив тебе дечого, так мені видається, незважаючи на іншу науку, науку Елен Грін. Скажи мені, Емілі, ти пам’ятаєш свою маму?

— Трішечки… лиш деякі риси… то наче уривки якогось чарівного сну…

— Тобі щойно виповнилося чотири роки, як вона пішла з життя. Я ніколи не говорив з тобою про неї — не міг. Але нині розкажу все. Тепер я не страждатиму, говорячи про неї, адже невдовзі ми побачимось! Ти не схожа на маму, Емілі, — хіба коли посміхаєшся, то нагадуєш її виразом обличчя… А в усьому іншому ти — викапана моя мати, що звалася так само, як і ти. Коли ти народилася, я хотів було, щоб тебе охрестили іменням Джульєтта, іменням твоєї мами. Але вона не погодилася… Казала, що як будемо звати тебе «Джульєтта», то незабаром я почну для розрізнення називати її «мамою», а такого вона не витримає. Це все тому, що тітка її Ненсі одного разу мовила так: «Коли твій чоловік уперше скаже до тебе „мамо“, — вважай, що пісню твого життя проспівано». Отож, нарекли тебе, на честь моєї матері, Емілією; її повне ім’я звучало так: Емілія Берд. Твоя мама вважала ім’я Емілія найкращим з імен — вишуканим, гарним, звучним. Емілі, твоя мама була найпрекраснішою жінкою, будь-коли створеною Господом Богом.