Читать «Емілі з Місячного Серпа» онлайн - страница 10

Емілі простягнула руку і поплескала батька по запалій щоці.

— Ясна річ, не нарікала. Ясна річ, воліла тебе, а не всіх без винятку Мурреїв — як місячних, так і земних.

Батько стиха засміявся, і в тому сміхові вчувався ледь не тріумф.

— Так, мені здається, вона саме так і відчувала. І ми були такими щасливими — ах, Емілі, не було на світі людей, щасливіших від нас. Ти — дитя нашого щастя. Пригадую ту благословенну ніч, коли ти з’явилася на світ у Шарлоттетауні. Це було в травні, віяв західний вітер — гнав і гнав сріблясті хмари, що закривали місяць. На небі де-не-де блищали зорі. У нашому садочку, маленькому, як і все, чим ми володіли, за винятком нашого кохання і нашого щастя, було темно і тихо. Я сновигав між клумбами братків, висаджених рукою твоєї мами, і безупину молився. Край неба на сході ледь зарожевів, коли хтось прибіг до мене з вісткою, що в мене народилася донечка. Я зайшов у дім, і твоя мама привітала мене своєю ніжною, прегарною усмішкою, котру я так любив, а тоді промовила: «Мій любий, тепер у нас є дитя, і тільки заради нього ми житимем на світі». Подумай лишень, яке то було щастя!

— Хотіла б я, щоб люди могли пам’ятати все, геть усе від тої хвилини, коли приходять у світ, — мрійливо сказала Емілі. — Це було б так цікаво…

— Дозволю собі зауважити, що в такому разі ми мали б силу-силенну неприємних спогадів, — відказав батько, знову засміявшись. — Звикання до життя не може бути приємним, так само як відвикання від нього. А втім, для тебе пристосування до земного існування не стало надто важким завданням, Емілі, — принаймні так нам здавалося. Ти була дуже милим створінням… Чотири роки ми прожили в добрі та любові, а потім… ти пам’ятаєш той час, коли твоя мама померла?

— Я пам’ятаю похорон, тату, похорон пам’ятаю добре. Ми стояли, тримаючись за руки, посередині якогось покою, потім ти взяв мене на руки, а мама лежала перед нами в довгій чорній труні. Ти плакав, а я не могла збагнути, чому, бентежило мене й те, чого мамине обличчя таке біле, чого вона не розтуляє очей. Я нахилилася й торкнулася її щоки — щока була такою зимною! Я затремтіла. Хтось проказав: «Бідолашна!» — а я злякалася і сховала обличчя у тебе на грудях.

— Таким і я пам’ятаю той день. Твоя мама померла зненацька… про це не будемо говорити. На проводи прибули всі Мурреї. Вони мають певні традиції, яких дотримуються беззастережно. Одна з них така: лише свічки можна світити в Місячному Серпі, жодних тобі ламп! А друга, так само непорушна, полягає в неухильному дотриманні принципу: всілякі непорозуміння повинні зникнути перед лицем невблаганної смерті. Тож коли твоя мама померла, приїхали всі. Напевно, приїхали б і в тому разі, якби довідались про її хворобу, — хочеться вірити! Поводились вони підкреслено чемно, можна сказати, бездоганно. Нічим не виказували тих самих Мурреїв з Місячного Серпа. Тітка Елізабет була вдягнена у свою найкращу сукню з чорного атласу. Не пручалися, коли я повідомив, що твою маму буде поховано в родинному гробівці Старів у Шарлоттетауні. Певна річ, вони воліли б перевезти її до Чорноводдя й поховати в гробівці Мурреїв, але твій дядько Воллес привселюдно визнав, що дружина має належати до чоловікового роду як за життя, так і по смерті. А тоді запропонували взяти тебе до себе й опікуватися твоїм вихованням замість твоєї небіжчиці мами. Я не погодився… Не бажав віддати тебе… тоді. Чи слушно я вчинив, Емілі?