Читать «Емілі з Місячного Серпа» онлайн - страница 23

— Гм, треба визнати, похорон удався дуже пишним, — зауважила Елен Грін, що стояла побіч Емілі. — Все було якнайкраще, коли не зважати на кошти. Якщо твій батько дивиться на похорон із неба, то я певна, Емілі, що він задоволений.

— Тата на небі немає, — спростувала Емілі.

— Боже милосердний! Що за дитина! — тільки й спромоглася вигукнути Елен.

— Тата ще там немає. Він лише в дорозі. Сказав мені, що терпеливо чекатиме, аж доки помру і я, щоб я могла його наздогнати. Я сподіваюсь незабаром померти.

— Не можна бажати собі смерті, це дуже лиха думка! — спробувала усовістити її Елен.

Тим часом останні члени жалобного почту щезли з очей. Тоді Емілі рушила до вітальні, зняла з полиці книжку і з розгону сіла в крісло-гойдалку. Жінки, що прибирали оселю, були задоволені, що дитина сидить собі спокійно й не заважає роботі.

— Добре, що вона може читати, — мовила пані Габбард, — деякі дівчатка не такі чемні… Дженні Гуд так плакала, так квилила, як ото ховали її матір… Всі Гуди страшенно чутливі…

Емілі, однак, не читала. Думала про те, що Мурреї мають повернутися надвечір. Вона знала: тоді й буде вирішено її долю. «Ми обговоримо це після поховання», — сказав дядько Воллес, як закінчили снідати. Інстинкт підказав їй, що йдеться саме про неї. Охоче віддала б одне зі своїх маленьких, торчкуватих вух, аби тільки чути сімейну раду. Але знала достеменно, що їй велять вийти з кімнати. Отож і не здивувалася, коли Елен надвечір зайшла до вітальні й сказала:

— Ходи нагору, Емілі. Краще буде, як ти саме там чекатимеш на повернення своїх тіток і дядьків. Вони збираються обговорювати свої справи тут.

— Чи можна мені допомогти готувати вечерю? — спитала Емілі, гадаючи, що, як буде поратися на кухні, то їй пощастить ухопити якусь дещицю з розмови родичів.

— Ні, не можна. Ти більше заважатимеш, аніж допомагатимеш. Марш нагору!

І Елен рушила до кухні, не чекаючи, доки Емілі помарширує нагору. Дівча неохоче звелося на ноги. Як же вона спатиме вночі, не відаючи свого майбутнього? Відчувала, що ніхто не зволить повідомити їй про те, як вирішено її долю. І вона муситиме чекати до наступного ранку.

Раптом її погляд зупинився на прямокутному столі, що стояв посередині вітальні. Стіл був накритий широченною скатертиною, що тяжкими своїми зборками ледь не сягала підлоги. Ось пробігли по килиму чорні шкарпетки, зашурхотів, колихаючись, край скатертини… і залягла тиша. Емілі сиділа під столом на підлозі, зручно підібгавши ноги, в захваті од своєї вигадливості. Вона таки буде знати, про що тут говоритимуть, і ніхто не здогадається, що вона поряд.

Емілі не усвідомлювала, що підслуховування є негідним учинком, що це вважається чимось вельми і вельми поганим; у її спокійному житті удвох із батьком просто не випадало нагоди це усвідомити. Тому можливість сховатися під столом вона сприйняла як щасливий збіг обставин — тільки й того. Могла навіть дещо підгледіти крізь скатертину! Її серце калатало так сильно, що вона боялася мимоволі виказати свою присутність. Жоден звук не лунав довкола, окрім кумкання жаб, яке долинало через відчинене вікно.