Читать «Емілі з Місячного Серпа» онлайн - страница 20

— Не думаю, щоб ви дитиною вміли бавитись, — промовила Емілі й заклякла від жаху. Вона не збиралася виповідати це вголос — тільки подумала так. Але за батькового життя надто вже звикла міркувати вголос!

— Бавитись? — обурено перепитала тітка Рут. — Я не думала про забави, як була малою дівчинкою.

— Так, я знаю, — поважно відказала Емілі. Тепер і голос її, і сама постава були сповнені шанобливості, бо ж прагнула спокутувати свою мимовільну провину. Попри те, тітка Рут дивилася й дивилася на неї, не відводячи погляду, ніби хотіла накрутити їй вуха. Це дівча своєю досконалою, ідеальною дитячістю неначе кривдило її старість. І це було просто нестерпно, а надто від дочки Стара! Ще й Джиммі, цей бридкий недоумок знову сміється! Елізабет повинна його вгамувати.

На щастя, в цю мить загального напруження до вітальні зайшла Елен Грін. Вона повідомила, що вечеря вже готова.

— А ти зачекай, — шепнула вона Емілі, — для тебе за столом немає місця.

Емілі була задоволена. Бо знала, що й кусня не проковтне під чіпкими поглядами Мурреїв. Тітоньки та дядечки вийшли з вітальні, навіть не озирнувшись на неї, за винятком тітки Лаури, яка, зупинившись біля дверей, оглянулася й крадькома послала їй цілунок рукою. І перш ніж Емілі встигла відповісти, Елен Грін зачинила двері.

Емілі залишилася сама, сама в кімнаті, що її наповнювали сутінки. Гордість, яка додавала їй духу в присутності Мурреїв, раптово покинула її; очі стали заходити сльозами. Через вітальню рушила до батькового кабінету. Відчинила двері й зайшла. Труна з тілом батька стояла посередині невеликої кімнати, що правила колись і за спальню. Підлога встелена була вінками; Мурреї, як завжди, не осоромили свого імені. Величезний вінок із білих троянд особисто від дядька Воллеса красувався на столику в ногах домовини — надміру, визивно розкішний. Емілі не могла розгледіти батькового обличчя через оберемок білих гіацинтів од тітки Рут, що лежав на склі просто над головою покійного. Дівчинка не наважилася доторкнутись до квітів. Прилягла, скулившись, на підлогу, притулилася

щокою до дерева труни. І поринула у сон. Так і застали її Мурреї, коли зайшли до кімнати після вечері. Тітка Лаура підняла її, сказавши:

— Я вкладу цю нещасну дитину до ліжка. Вона геть виснажена…

Емілі розплющила очі й роздивилася навколо.

— Чи можна мені взяти до себе Зухвалу Сел? — запитала вона.

— Хто така Зухвала Сел?

— Моя кішка, моя велика сіра кішка.

— Кішка! — обурено вигукнула тітка Елізабет. — Кішки не має бути у спальні!

— Чому ж бо ні, особливо сьогодні? — спробувала заступитися тітка Лаура.

— Ні в якому разі! — відрубала тітка Елізабет. — Кіт — неохайне створіння, і в спальні йому не місце. Ти дивуєш мене, Лауро! Вклади дитину до ліжка й простеж, аби накрилася кількома ковдрами. Ніч буде холодною. А про спання з котом навіть не згадуй.

— Зухвала Сел — дуже охайна киця, — не здавалася Емілі. — Вона миється щодня.

— Хай іде спати, Лауро, — сказала тітка Елізабет, не зважаючи на Емілі.